“Про засади державної мовної політики”

Петро Кралюк,

проректор Острозької Академії

Чому на двадцятому році Незалежності України з’явився і був ухвалений (поки що у першому читанні) законопроект №9073 “Про засади державної мовної політики”, який де-факто передбачає поступове витіснення української мови з тих сфер, де вона поки що зберігає позиції, – державного управління й шкільництва? Власне, це лише одна з ланок “хрестового походу” задля утвердження російської мови й побудови такої собі України без українців як частини “русского мира”. Цього не приховують сили, що стоять за цим законопроектом. Достатньо лише “поритися” в інтернеті, аби знайти необхідну інформацію.

У пошуках винуватців

У тому, що згаданий законопроект пройшов у Верховній Раді, дехто схильний звинувачувати російську владу. Але невже це новина? “Старший брат” не один рік і навіть не одне століття бореться, щоб українські землі стали частиною Росії. І на цьому поприщі досяг чималих успіхів.

При бажанні можна звинуватити й українських політиків. “Протягнули” законопроект регіонали, комуністи, а також окремі “тушки” й литвинівці. Можна ще звинуватити опозицію (БЮТ і “Нашу Україну”), які не спромоглися організувати зрив голосування по цьому законопроекту. Або вину звалити на литвинівців, які звільнили свій сектор, щоб дати у ньому проголосувати “тушкам” – таким чином, опозиція була введена в оману і не змогла зірвати голосування.

Чи винна опозиція, чи литвинівці у тому, що відбулося голосування, – не так важливо. Важливим є те, що у Верховній Раді знайшлася потрібна кількість голосів для ухвалення законопроекту №9073.

Чому так сталося – ось над чим варто поміркувати.

Так хто ж винен?

Спочатку візьмемо сферу політичну. Подивимось на провідні сили, представлені у Верховній Раді. З регіоналами і комуністами зрозуміло – ті не приховували й не приховують, що українська мова їм не дуже потрібна. Вони воліли б мати мовою спілкування російську. Але ж за ці сили голосує добра половина виборців!

Чому? Де тут не допрацювали націонал-патріоти?

Тепер глянемо на інший політичний сегмент – опозицію. Чи можна вважати її національно орієнтованою, такою, що зосереджує свої зусилля на захисті українського етносу? Наприклад, чи є такою силою БЮТ? Радше, ні. А “Наша Україна”? На словах ніби так. Насправді ж ця політсила просто скористалася патріотичною риторикою, щоб пройти до Верховної Ради.

Із “центристами”-литвинівцями теж усе зрозуміло. Законопроект №9073 приймався не без їхньої допомоги – деякі депутати-“народники” віддали за нього голоси.

Ось і виникає питання – чому в нинішній Верховній Раді не маємо національно орієнтованих, українських сил? І чи будуть вони представлені у ній після цьогорічних виборів?

Але ж 20 літ тому існував потужний Народний Рух – національна сила, з якою доводилося рахуватися владі. Що сталося з ними? Вожді та вождики успішно розкололи й роздробили цю організацію, натворивши купу дрібненьких партійок, які тепер використовуються хіба що у політтехнологічних цілях.

Тепер візьмемо іншу сферу – діяльність громадських організацій. На зорі Незалежності достатньо впливовим було Товариство української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”. Де воно тепер? Чи знає пересічний українець щось про діяння цієї організації? А наскільки авторитетною є Національна спілка письменників України, яка пережила і “відколи”, і чимало внутрішніх потрясінь? Про інші громадські організації, що мали б відстоювати права української мови, немає сенсу говорити. Це – суцільне “підпілля”.

Про справи у сфері церковній... За роки Незалежності в Україні успішно йшла розбудова структур російського православ’я, формально – Української Православної Церкви. Чинилося це не без підтримки державної влади і навіть деяких нібито патріотичних політиків. Тепер УПЦ – провідник у релігійному житті України й будує “русский мир”. Українська мова цій Церкві не потрібна, бо ж є російська та русифікована церковнослов’янська.

Але Бог з ними – тими політиками, громадськими і церковними діячами. В Україні є чимала когорта людей, які мали б стати на захист української мови, бо її культивування – то їхня професія. Порахуйте, скільки у нас викладачів української мови й літератури, кандидатів та докторів наук, що захистили дисертації з української філології! А скільки журналістів, які працюють в україномовних мас-медіа! А ще є бібліотекарі, працівники культури... Де вони? Чому здебільшого мовчать? Якби всі ці люди виявили хоч найменшу активність, ставши на захист української мови, то чи був би прийнятий горезвісний законопроект? Однак, схоже, більшість із них керується принципом “моя хата скраю”. І показує пальцем на політиків: мовляв, то вони винні.

Ми вже отримали сумні наслідки такої байдужості. Це – знищення українського кіно (хоча Україна має всі шанси бути кінематографічною державою), активне витіснення української мови зі сфери мас-медіа, маргіналізація україномовної книги, пісні... Тепер на черзі – адміністрація та освіта.

Чи розуміють українські філологи, журналісти, бібліотекарі, працівники культури, що законопроект №9073 для них – пряма загроза? Чи сподіваються на політиків? Наївні...

На завершення хочу розповісти про одного свого знайомого. Він – щирий український патріот. Навіть колись був членом Конгресу Українських Націоналістів. Дуже любить Віктора Ющенка і на останніх президентських виборах голосував за цю зело достойну кандидатуру. Потім, зрозуміло, приєднався до партії противсіхів. Зараз постійно скаржиться і розказує, як то нинішня влада гнобить нещасних українців. А недавно я довідався, що цей мій знайомий ходить на Богослужбу в монастир, котрим заправляють “святі отці” із “каноніческого” Московського Патріархату. До речі, у цьому монастирі парафіян поучають, що ніякої України немає, а є матушка Русь. Закономірно, цей щирий українець проти законопроекту №9073 не протестував. Хіба що сидів і журився у своїй “крайній хаті”.

Дожуримося?..