Присвята Матерям, сини яких, члени ОУН, сиділи в Луцькій в’язниці за
Польщі. Пізніше віддали своє життя в рядах Української Повстанської Армії
Передача
Любов Василів-Базюк
Холодний мокрий
ранок неприємно впливав на зажурених людей. Найкраще було б побути в теплій
хаті, сховатися від пронизливого вітру та дрібного дощу. Погана осіння погода
ще більше пригноблювала, пригадувала масові арешти польською поліцією.
Опале жовте листя, змочене дощем, лежало на болотяній дорозі, додавало слизоти,
міняло чорний чорнозем у брунатну мішанину, і він виглядав немов политий
кров’ю.
По тій слизькій дорозі ішла жінка – мати, замотана в темну хустку. Несла в
руці великий кіш, що своїм тягарем немов зупиняв її, а холодний вітер, здираючи
з неї хустку, сміявся з неї і шепотів: “Не спіши, ще вспієш, багато часу маєш,
і так твоєї передачі не приймуть!” А їй було так спішно, бо до міста ще три
кілометри, дорога важка, болотяна, а кіш так боляче врізується в руку. Цей біль
злився з її переживаннями, страшними терпіннями, що виповнювали цілу її істоту.
Шум дощу і вітру немов будив її із задуми, підганяв, бо там ждуть передачі її
три сини, що чекають на судову розправу в темному підвалі польської Луцької
в’язниці. Там її три сини, її надія та все її життя. Пригадує їх іще малими, як
бігали, бавились, пустували, а потім – учнями, молодими синами Волинської
землі, України.
Від весни ця страшна подія – їх арешт немов підкосив усі її сили, відібрав
бажання до життя, а одночасно додав завзяття, упертости в любові до всього
рідного, до улюбленого краю. Бо її сини терпіли тільки за те, що люблять
Україну, свій народ і віру. Це був їх найбільший злочин. О, Боже, допоможи мені
на волі їх зустріти, додай їм сили витерпіти всі страшні тортури. Дай їм сили
духа, щоб не заломилися та щоб гідно там, у в’язниці, несли своє ім’я, щоб
ворог знав, що не із “бидлом” має він до діла, а з людьми, що мають усі права,
Всевишнім дані до повного свобідного життя на своїй з роду в рід землі.
Вже починалось передмістя, а там ще кілька вулиць – і тюрма, немов облита
кров’ю в’язнів.
О, Боже, дай же сили чимскоріше зайти, донести кіш з харчами – передачу. Віконце
відчинилось, і тюремний польський урядовець заповів: “Для політичних в’язнів не
приймаємо передач до суду, до розправи, бо лишень голод і тортури дають нам
змогу все почути. Ха...ха...ха... Додому йдіть, не ждіть і не просіть!”
Зчинився крик жінок, віконце зачинилось, а матері,
похилені в тяжкому горі, з молитвою на устах шепотіли: “О, Боже, збережи їх!” Припадали
до малих заґратованих вікон підвалин і ловили кожен звук та стогін, бо там же
катівня була... О, Боже, це вже син мій зараз там терпить...
Де справедливість? Правда? О, Боженьку, рятуй їх!
Знеможена, з кошем вертається додому. Дорога стала втричі
довшою. Брунатна мішанка ліпилася до її чобіт. Поля сіріли від туману, а на душі – все чорне. О, Боже,
сили дай, бо завтра знов день буде, і день у день цю передачу вона, бідна,
носить, надіючись, що, може, завтра цю передачу все ж таки кати приймуть.