13 квітня цього року, під час святкування 96-ої річниці
заснування Пласту, у Львові встановили барельєф із зображенням трьох соколів на
тлі розірваних ґрат. Живим уособленням цього художнього “соколиного” образу є
Петро Башук, Петро Канюка та Ярослав Гайвас – три пластуни, політичні в’язні
тюрми “Бригідки” (тепер СІЗО на вулиці Городоцькій), яким 1939 року вдалося
вирватися з тюремного полону.
Перебуваючи у Львові, в гості до “Газети” завітала донька
члена Проводу ОУН Петра Башука Оксана Башук-Гепбурн, яка з дитинства мешкає в
Канаді через еміграцію своїх батьків, проте все своє життя віддано й ніжно
любить українську землю.
–
Пані Оксано, львівські медіа широко розповсюдили інформацію про відкриття
барельєфа, присвяченого трьом пластунам, які боролися за незалежність України. Серед
них був і Ваш батько. Проте майже нічого не повідомили про обставини їхньої
втечі…
–
Справді, на жаль, у коротких повідомленнях не було жодним чином відображено
головного підтексту вчинку мого батька та його друзів, натомість вони є дуже
принциповими.
Вони
були не простими в’язнями, а політичними, ув’язненими за свої національні
переконання. Наприкінці 1930 року було заарештовано численну групу членів ОУН,
які боролися проти полонізації – за незалежність і волю України. Українські
націоналісти робили кілька спроб вирватися з “Бригідок”, але безуспішно. Натомість
16-19 червня 1939 року, після кількох місяців ретельної підготовки, Петро
Башук, Ярослав Гайвас і Петро Канюка таки втекли з тюремного полону. Окрім
власної волі, вони ще й виконували наказ Проводу ОУН, який зобов’язав цих хлопців
вийти на свободу та продовжувати справу. Їхня втеча стала дуже промовистою для
українців. Новина швидко поширилася всією Західною Україною, посиливши дух
сотень політичних в’язнів у “Бригідках” і членів їхніх сімей.
–
Чи знаєте, що відбувалося з Вашим батьком після його втечі?
– Не
маю точної інформації, але оповідають, що тієї глибокої ночі він утік на кілька
годин до родичів, але вже над ранок залишив їх. Деякий час переховувався в
отців-редемптористів, а потім знову долучився до діяльности в ОУН. Згодом
батько брав активну участь у вишколі похідних груп ОУН і формував гурти “Вовки”
на Поліссі та Волині. У січні 1941 року його насильно вивезли до Кракова із
забороною повертатися на етнографічні українські землі. З початком
німецько-радянської війни нелегально перейшов до Львова, брав участь у
проголошенні Декларації української незалежности у Львові 30 червня 1941 року. У
січні 1943-го за національну активність німецькі окупанти ув’язнили його в
Аушвіці, де батько перебував до грудня 1944 року.
–
Пані Оксано, чи займався Ваш батько в молодості ще чимось, окрім революційної
діяльности?
–
Початкову освіту здобував у гімназії отців-редемтористів у Львові. Потім
студіював українську філологію в Перемишлі. Уже в гімназії належав до
нелегального Пласту. Після закінчення гімназії вступив в університет у Бельгії,
проте польська влада не пустила його за кордон. У 1933-1934 роках він почав
студіювати журналістику у Варшаві, працював у львівському видавництві “Дешева
книжка” (1935-1936) і в адміністрації “Рідної школи” в Сокалі у 1936-1937
роках. Проте вся ця діяльність перервалася через пере-слідування польського
режиму й ув’язнення в концентрацій-ному таборі у Березі Картузькій, звідки він
вийшов 1935 року.
–
Скіль-ки разів його заарештову-вали?
–
Спершу ув’язнили в Березі Картузькій, із серпня 1934 року до березня 1935 року,
з іншими в’язнями польського окупаційного режиму. До речі, про ці події в
Канаді навіть зняли фільм “Береза Картузька”, режисер Юрій Луговий.
Із 5
серпня 1937 року до 16 червня 1939-го батько сидів у “Бригідках”, звідки
успішно втік. Третім полоном став Аушвіц.
–
Пані Оксано, чи розказував Вам батько хоча б частково про свою діяльність?
– Тато
був членом Проводу ОУН. Про це в сім’ї із зрозумілих причин говорили дуже мало,
крім історій про Україну, її потребу державности та добробуту. Усі національні
свята були таємними. Лише після смерті тата ми нарешті довідалися від
Митрополита УГКЦ в Канаді Максима Черканюка про роль отців-редемптористів у
його втечі. У зрілому віці, коли я приїхала в Україну і почула у столиці
українську мову, відчула, що незалежна Україна, задля якої мої батьки віддали
все життя, жива.
Зрозуміло,
що дитиною пам’я-таю, як ми святкували і свято УПА, і день Тараса Чупринки,
проте всі ті події не могла переосмислити адекватно. Вже у зрілості ми часто
співали упівські пісні, читали твори національних поетів.
–
Але це вже тоді, коли Ви емігрували до Канади. Коли саме це сталося?
– Ми
не емігрували в легальному значенні цього слова. Відразу після Аушвіцу тато
опинився в Чехії. Мама з великими труднощами отримала дозвіл на перехід кордону
від Проводу УПА Закерзоння – командира і друга нашої родини Ярослава Старуха. Тільки
тоді ми зустрілися з батьком. Мені було п’ять рочків, я не знала тата, плакала,
але він терпляче й лагідно втішав мене. Згодом через Мюнхен ми вже виїхали до
Канади, 1949 року. Там батько повністю присвятив себе політичному й
економічному життю української діаспори.
Зокрема,
роз’їжджав по великій Канаді, організовував близько 40 осередків Ліги Українців
Канади (ЛУК) і Спілки Української Молоді (СУМ), які стали одними з найбільших і
найвпливовіших українських організацій Канади. Крім численних освітніх програм,
вони займалися також організацією антикомуністичних демонстрацій біля
Посольства СРСР у столиці Канади Оттаві. Також тато був співзасновником
Світової Ліги Політв’язнів і Фундації імени Тараса Шевченка, з якої нині
фінансують потужні українські музичні, літературні, кінематографічні проекти. Із
1978 до 1990 року він керував українським католицьким тижневиком Postup.
Батько
чудово володів аудиторією, він був прекрасним оратором. Його дуже любили люди,
довіряли йому від перших слів.
–
Пані Оксано, але й Ваша мама – Наталія Леонтович – також належала до ОУН, була
зв’язковою. До речі, славетний український композитор Микола Леонтович не
належить до її родини?
–
Поступово справді доходимо до того, що її прадід о. Адріан Леонтович і
композитор Микола Леонтович були родичами. Не скажу точно, ким він доводився
моїй мамі, але Микола Леонтович справді з її роду.
Важливо,
що матір покинула підпілля лісів Закерзонщини, коли горіли села, вбивали людей.
Характерно, що більшість ук-раїнських емігрантів виїхали на Захід раніше й не
пережили тих усіх жорстокостей. А мама була носієм цієї важкої правди про
знущання з українців, і не всі хотіли чути її та вірити їй, навіть “великі
патріоти”.
–
А чи знаєте історію знайомства Ваших батьків?
–
Батько прийшов в організацій-ній справі до Романа Леонтовича, українського
січового стрільця, який захищав Україну в 1917-1920 роках. Там побачив маму,
яка приїхала із Львівського Університету на вакації. Закохався в неї, вони
одружилися, а 1941 року в них народилась я.
–
Ваше дитинство було, певно, дуже важким?
– Не
знаю. Розповідали, що тоді був дуже сильний голод і тиф. Але біля мене були
бабця й мама, це тоді було найважливішим для мене. Перед ув’язненням батька в
Аушвіці заарештували й маму, вона кільканадцять місяців просиділа на Лонцького.
Тоді моїм вихованням займалася бабця. До виїзду з України батька я не знала.
–
Окрім Вас, у родині ще були діти?
– Так,
іще три доньки. І всі ми дуже віддано любимо Україну
–
Коли я читала щоденник Вашої мами, вразив її справжній письменницький талант… Вона
була настільки ж чутливою до слова, як і до музики?
– Так.
Мама справді чудово співала, грала на фортепіано, але, крім того, мала дуже
гарний стиль письма. Вона також учителювала, але університетських студій
закінчити їй так і не вдалося. Мама настільки любила музику, що постійно ходила
на симфонічні й оперні концерти. Вже у Канаді займалася, зокрема, дитячим
театром. Була дуже веселою, а водночас незалежною та сильною особистістю,
прогресивною щодо ролі жінок, мала гарні риси обличчя та вроджене відчуття
елегантности.
Розмовляла
Світлана Одинець