Сергій Кот: “Українські
скарби повинні працювати на імідж України”
Протягом століть Україна зазнавала пограбувань з боку різних загарбників і
ворогів. З нашої благодатної Батьківщини вивозились не тільки природні
багатства, а й мистецькі твори, музейні експонати, раритетні видання... На
жаль, доля деяких з них невідома донині, окремі, напевно, втрачені назавжди,
але, на превелике щастя, є й такі, що знайшли свою дорогу додому... Сьогодні –
розмова про це із старшим науковим співробітником Інституту історії України
Академії Наук України, керівником Центру досліджень проблем повернення та
реституції культурних цінностей, кандидатом історичних наук Сергієм Котом.
– Пане Сергію, розкажіть нашим читачам трошки про себе і про справу, якою Ви
займаєтесь.
– Я ось уже майже двадцять років, розпочавши ще перед здобуттям Україною
незалежности, займаюся розшуком і поверненням в Україну культурних скарбів, які
за різних обставин, у різні часи, коли Україна не мала своєї державности, коли
її територія була поділена між іншими країнами, розкрадалися, розтягувалися по
світах. Широким потоком пливли ці українські культурні та мистецькі надбання до
столиць Російської імперії Москви та Петербургу і осідали в Історичному музеї в
Москві, у петербурзькому Ермітажі або в російських етнографічних музеях. Наприклад,
козацькі клейноди, дорогі серцю кожного українця, які засвідчують нашу минулу
славу, в більшій мірі осіли в російських Ермітажі та Збройній Палаті. І що
найбільш прикро, що навіть якщо ці скарби і демонструвалися в російських музеях, ніколи не подавалося, звідки вони
походять. Зважаючи на те, що ці цінності не можуть слугувати людям, на чиїй
землі вони були створені, вони ще й не можуть виконувати суто пропагандистської
ролі для України. Дуже часто на світових експозиціях російські музеї речі з
України подають як експонати, що походять з так званої „Південної Росії”, і ці
скарби працюють на імідж Росії.
– А в чому головна мета повернення цих цінностей?
– Коли ми хочемо повернути мистецькі цінності, котрі неправильними шляхами
потрапили в чужі руки, то думаємо про кілька речей. По-перше, все, що
накопичувалося поколіннями, які жили на українській землі, має слугувати
українському народові, його культурі, його науці. Друге – це є частина нашої
колективної пам’яті, це наша самоідентифікація, і так, як ми будемо
стверджувати, що то є наші речі, які засвідчують наше давнє походження, нашу
традицію, давнину нашої культури, так ми будемо стверджувати себе як нація. Тому
що і сьогодні доводиться вести дискусії, шо таке, наприклад, Княжа доба. Росіяни
кажуть, що якщо вона звалась Русь, то це значить “русские”. А звідки взялися
українці – не знаємо, може, в XIV столітті звідкись прийшли. Це серйозні речі, тому
що ми доводимо наше давнє походження, наше життя на цій землі, наше право
зватися українцями, творити тут свою власну національну державу. І третій
момент – це те, що ми стверджуємо себе перед цілим світом, що ми є культурна
нація, тому що з нашої землі крали, розтягували, забирали різні окупанти не
лише те, що тут добувалося, а й те, що наші культурні люди збирали. Тут згадаю
славного Гетьмана Мазепу, котрий мав величезні колекції в Батурині, про які,
зокрема, закордонні дипломати в ті часи писали, що колекція зброї Мазепи не має
собі рівних у цілій Європі. Все це забрав князь Меншиков, коли спалив Батурин,
і воно сьогодні знаходиться у Петербурзі. Я бачив залишки цієї колекції,
виставлені в палаці Меншикова на березі річки Неви. Ми зобов’язані ствердити
перед світом, що завжди були культурною нацією, що наші освічені люди ще в
давні часи починали збирати ті збірки, мали чудові колекції – музейні, архівні,
бібліотечні. І то був цілий великий процес. Ціла Україна була покрита садибами,
в яких були музейні та бібліотечні збірки. І все це з України забирали – чи то
Росія, чи то Польща, чи то Німеччина і Австрія. Ця наша культурна спадщина вивозилася ешелонами.
Усі ці втрати надзвичайно важкі для української культури, і ми мусимо їх
поправити у той спосіб, в який це сьогодні можливо.
– Ви згадали Німеччину. Чи вдалося повернути щось, що було втрачено під час
Другої світової війни?
– Сьогодні ми шукаємо наші скарби скрізь. Зокрема, маємо контакти в
Німеччині, яка у Другій світовій війні завдала стільки збитків українській
культурі, що їх напевно можна назвати «українським культурним Апокаліпсисом». Тому
що з часів турецької навали такого спустошення нашої культурної спадщини
українська земля просто не знала. Німці вивозили все, що тільки можна було
вивезти. Вони самі хвалилися у своїх звітах до рейхканцелярії, що вивезли з
України колекцію 800 найкращих ікон, і писали, що ця збірка не має рівних у
світі. Серед тих ікон є декілька, вивезених з Києво-Печерської Лаври, і це були
найбільш шановані, найбільш древні лаврські ікони, які вважалися чудотоворними.
Це, зокрема, ікона Ігоревської Божої Матері XI століття, яка потрапила до Києва з Візантії,
ікона Успіння Пресвятої Богородиці XII століття – головна ікона Успенського собору
Києво-Печерської Лаври. Вони зникли безслідно разом з тією величезною колекцією
сотень безцінних ікон. З Київського музею західного та східного мистецтва німці
вивезли 1500 картин західного мистецтва, і це твори майстрів пензля світового
рівня. По війні випадково повернулося лише 3, решта – пропала. Інший приклад –
у музеї в Умані була унікальна колекція картин голландських і фламандських
майстрів XVІ-XVIІ століть – 300 ретельно дібраних полотен. Це величезна
колекція. По війні вона зникла, де знаходиться тепер – нічого невідомо. Вся та
спадщина, ті втрати – досі не спокутувані.
– Пане Сергію, до Канади Ви приїхали з лекцією про фрески і мозаїки
Михайлівського Золотоверхого собору. Розкажіть трохи про це нашим читачам.
– Ми виявили, що після того, як більшовики зруйнували Михайлівський
Золотоверхий собор в Києві, ще до війни, частина врятованих найкращих зображень
мозаїк і фресок з того собору опинилася нишком у Росії. І вони переховували те
у себе, причому, якщо деякі речі вони постягали зовсім таємно через свою
агентуру в Києві, то, наприклад, у 1938 році під тиском примусили київських
музейників дати їм п’ять оригінальних зображень зі стін Михайлівського собору
на виставку до 750-ліття “Слову о Полку Ігоревім”, яка мала місце у
Третьяковській галереї в Москві за дорученням радянського уряду. Я знайшов в
архівах розписки, де написано, що вони беруть ці речі на виставку і
зобов’язуються у тримісячний термін після виставки своїм коштом повернути
назад. Минув уже 71 рік, а вони все не поспішають цього робити. Більше того,
нашими київськими речами, фактично краденими в Україні, відкривається головний
зал давньоруського мистецтва у Третьяковській галереї.
Сьогодні вони розпускають міфи і легенди, що мав місце обмін – українці
були такі дурні, що проміняли найкращі мозаїки Михайлівського собору, такі, як
Дмитро Солунський, фрески, що були забрані на виставку і не повернулися, на
десять чи одинадцять маленьких картин на українську тематику. Наші люди не були
дурні, це були високоосвічені музейники, на яких трималася музейна справа не
тільки в Україні, але й і в Москві, і в Ст. Петербурзі.
Друга річ – це те, що ми
дослідили, що німці вивезли з України величезну кількість культурних скарбів,
які були зосереджені на теренах Баварії. Там, у Баварії, була американська зона
окупації. Американські військові познаходили, мабуть, 90 відсотків усього того,
що німці повивозили з України. Вони створили дуже добру документацію – вели облік буквально усього. І ми знайшли
документацію, як американці передавали ці українські цінності Совєтському
Союзу. Коли ми почали порівнювати ці речі, то побачили, що не все, що потрапило
до СССР, повернулося реально в Україну. Тобто в такі тяжкі часи, коли німці
пограбували Україну, коли те, що вціліло від пожеж, від вибухів, від війни, ще
якось верталося з Німеччини, і тут знову, як круки, зліталися російські музеї,
і що найкраще, найцінніше – вони фактично крали, забирали до себе, ховали у
своїх сховищах. І про багато речей ми дізналися лише тепер. Вони перебувають
офіційно в розшуку – як втрачені в часи війни, але росіяни про це десятиліттями
мовчали.
І сьогодні ми поставили ці питання на міждержавному рівні, тому що серед
тих речей, які повернулися в СССР і були таємно вкрадені до російських музеїв,
ми знайшли 18 мозаїк і фресок XI–ХІІ століть Михайлівського Золотоверхого собору. Ми
знайшли архіви з описами, де, в яких ящиках знаходилися ці речі. І знайшли
довоєнні українські, німецькі й американські списки. Коли ми це порівняли, то
побачили, що не все повернулося в Київ: з вивезених німцями 29 ящиків з
оригіналами з Михайлівського собору повернулося тільки 11, 18 – зникло. Ми
знайшли документацію на той протяг, який віз ці речі, і побачили, що він повіз
їх до Ленінграду, а звідти їх закинули аж у Новгород, щоб там їх ніхто не
знайшов. Між іншим, деякі з них записані так, що то не є київські,
михайлівські, а що вони взагалі з Чернігова, і потрапили сюди не під час війни,
а ще до війни. Так навмисно заплутувалися сліди. Але ми змогли зібрати всю
документацію, яка дозволила простежити долю кожного предмета з того моменту, як
він був зафіксований на стінах собору, ще не знятий, як його
Ми знайшли оригінали зі стін Михайлівського собору в кількох російських
музеях – Третьяковській галереї в Москві, Державному Ермітажі у Ст. Петербурзі,
Державному Російському музеї у Ст. Петербурзі і в Новгородському
музеї-заповіднику. Загалом нарахували на теренах Росії наприкінці 90-х років
минулого століття 26 оригіналів XI-XII ст., які були пов’язані з Михайлівським собором.
– І що – Росія добровільно віддала ці скарби Україні?
– До того часу, як ми поставили питання повернення цих цінностей з Росії,
Росія відмовлялася констатувати, що таке дискусійне питання існує. Вони казали:
ми вам нічого не винні, а якщо ви на щось претендуєте, то це пограбування
російської культури, і ми вам нічого не віддамо. Але ми змогли підготувати таку
доказову документацію за стандартами ЮНЕСКО, такі вимоги від українського
уряду, що вони розгубилися. Вони змушені були прийняти ці вимоги і сісти за
стіл переговорів.
І вже 10 років ми ведемо офіційні переговори щодо долі тих мозаїк і фресок
Михайлівського собору, які познаходили в Росії. Я є одним з експертів офіційної
української делегації, яка веде прямі дискусії з російськими фахівцями.
Скажу, що відповідальність – велика, тому що, за протоколом, буде так, як
вирішиться на засіданнях експертів: якщо всі поставлять свої підписи, що,
скажімо, українці правильно вимагають, і російські експерти з цим погоджуються,
то це вже є прямою вказівкою для подальших дій урядів. І велика честь для нашої
держави, що в усіх тих трьох дискусіях, які на сьогодні відбулися, українська
делегація одержала перемогу. І ми маємо матеріальний наслідок тієї переможної
дикусії – з Державного Ермітажу вже повернуто в Україну 11 фресок XII ст., які тепер знаходяться в музеї Михайлівського
Золотоверхого собору в Києві, і їх можна побачити.
Щоб оцінити значення цього, скажу, що це перше повернення з Росії
українських культурних скарбів після 1932 року, коли українці, які працювали в
тодішньому радянському уряді, започаткували знамените українське відродження
20-х років. Вони фактично продовжили поставу Центральної Ради і уряду гетьмана
Павла Скоропадського й в умовах СССР порушили питання щодо повернення з Росії
національних українських скарбів. І дещо вдалося тоді забрати. Але це було
вперше і востаннє за всю історію Радянського Союзу. Пізніше Москва навіть не
хотіла говорити на цю тему.
І це велика справа, тому що ми відновлюємо прецедент, ми створюємо
державний механізм, оскільки розгляд справи і долі мозаїк та фресок
Михайлівського собору – лише малесенька частина того нашого національного
скарбу, який сьогодні зберігається в Росії і який би ми хотіли повернути в
Україну, щоб він слугував українському народові.
– Пане Сергію,
бажаємо Вам і всім, хто з Вами співпрацює в такій важливій національній справі,
багато-багато успіхів. Нехай українські мистецькі цінності назавжди оселяться
на своїй рідній землі, і світ знайомиться з ними на українських експозиціях і в
українських музеях. Нехай Вам Бог у цьому допомагає.