Від чого починати?

Роман Колісник

Від чого по-чинати? Це питання суттєве, але не найсуттєвіше. Найсуттєвіше питання: на чому кінчати? Такі питання почали насуватися на мою голову, коли почалася ще одна “любовна історія” між Юлею і Вітею, назвати б вітчизняних славних політиків на американський спосіб. У котрий раз? Не пам’ятаю. Хоч ще були такі історії між Юлею і Владіміром любовно-газові. Або навпаки. Або таки справжні любовні, як кажуть довгі язики. Усі ці історії відбувалися на високому президентському рівні! Бо Володя – перепрошую – Владімір Путін – колишній президент найбільшої імперії – хоч не найпотужнішої. А ще без України. І без посла губернатора і все проче впродовж восьми років Віктора (очевидно, не Віті) Черномирдіна, який на прощання подякував усім в Україні, уже для нього не сущій, – за все. Всім і нікому. Дехто зронив сльозу з радости, а не один зі смутку – був і нема, але є! Залишив афоризм: “Ми хотіли якнайкраще, а вийшло, як завжди”. Для кого і як? І Вітя Янукович – колишній кандидат у президенти і призначений “Президентом України” тоді ще сущим президентом Росії Путіним.

– Як то так? – спитаєте.

– А було так, – нагадайте собі.

Ну, і Юля Тимошенко – майбутня кандидатка у президенти і вже президент. Майже. Так вона заявила! А як Юля сказала – так буде! Це історичні факти. Недавні. І давні. Бо найновіша історія неньки-України, яка почалася від Льоні Кравчука, продовжилася Льонею Кучмою, і не видно їй кінця за Віті Ющенка. Отже, якби якийсь історик наважився написати найновішу історію держави України, то не стало б йому часу і забракло б
комп’ютерного паперу. Стільки подробиць, стільки таємниць, стільки документів, інтриг, отруєнь, вбивства – головного і безголового, самогубства – з двома пострілами у скроню для певности, вибори, шахрайські, та перевибори. Стільки усього… І хай сховається в бур’яни, як казали колись, стара історія від Трипілля до модерного початку. Чи постмодерного… І все в ім’я демократії та добра народу. На жаль, не відомо – котрого.

– Для вибраного народу з-поміж народу, народними вибранцями, котрі самі себе вибирають, – каже мій приятель. – Ти вже здогадуєшся решту.

Що ж… Візьмімо, для прикладу, найновішу історичну подію. “Путч”, як назвав її один історик. Чи політолог. Почалося, як у Москві за Єльцина. Бютівці й регіонали запланували скинути сьогоднішнього, народом вибраного президента й захопити президентську владу для себе. На 15 років! А згодом пролонгувати – яке гарне слово! – на 20 років. Для балансу. Зміною Конституції. На хлопський розум: Верховна Рада мала вибирати президента – на 10 років (два рази по п’ять) – Віктора (уже не Вітю!) Януковича, а прем’єр-міністром Юлію (не Юлю і не Бюті) Тимошенко. А на наступних десять років – навпаки. І все це мала схвалювати й контролювати Верховна Рада, нардепи котрої мали пролонгуватися відповідно без кінця. І з’явилася назва: не “путч”, а “Ширка”. “Широка коаліція”, як вимагає демократія!

А вільне слово? Мало бути вільне для “слова” влади. Якщо хтось його заплутав би, тому не мало бути ліцензії на будь-яке слово. І навіть кримінал! На це була б Конституція! Все було схвалено, терміни назначені – на середу після Свята Зіслання Святого Духа, тобто Зелених Свят. Депутати прологнували засідання парламенту через усі дні свят. Готові на караул! “Та ба!” – як кажуть гуцули. “Вояк стріляє, а Бог кулі носить”, – кажуть уцілілі ветерани. Щось є вище, незбагненне. В укладі зірок на небесах. Чи як так собі хтось пояснює. Як уже сталося в 1991-му, коли “вибухнула Україна”. На Свято Святого Духа Янукович прибув до Печерської Лаври. Під час відправи якби “святий дух” зійшов на нього. (Справді!?) Після відправи під мурами Лаври, перед групкою бабців з хустками на головах, Янукович проголосив свій черговий “маніфест”: Зриває “Ширку”! Відходить! Бо робить це для народу, бо не може погодитися, щоб президента вибирали кілька сотень депутатів – хай і “народних”… Мабуть, він пригадав собі, як в Івано-Франківську від народу летіли на нього гнилі яйця, а він думав, що це гранати!!! І напудився. Наука в ліс не йде… Тимошенко відразу виступила на телебаченні. Нервова, схвильована. Необачно вирвалося їй: “Все пропало!” І пішло в ефір… Згодом врівноважено сказала, що не погодилася на вимогу Януковича, щоб президента вибирали з-поміж 50-літніх і вище. “З волосом сивим. Мудрим”, – як роздумував Янукович. Чому така була вимога? Просто. Януковичу уже поза п’ятдесятку. Чому Тимошенко образилася? Їй чей же за десять років буде поза п’ятдесятку на її нову каденцію президентську. Щось не гаразд з арифметикою. Мабуть? А ще жіночою щодо віку. Зате дісталося усім мужчинам. Через Януковича! “Якщо чоловікам не вистачає мужности, відповідальности та чести, то мені всього цього вистачить. Я заявляю, що іду на президентські вибори і переможу”, – резолюція видана. Іншими словами: я вам покажу! Віз і перевіз… Що ще до історичної хроніки? Багатої, як олігархи. Крислатої, як верби. Мій приятель, той від політики, підтримав на дусі його Юльцю. І сказав: “Не все втрачено. Є ще в закордонних банках твої мільярди”. Ага. Нардепи щось мудрого дали народові: референдум у національних справах. Тобто, як колись співав Віктор Морозов ще за Гобачова у львівських кав’ярнях: “Я маю право мати право…” І ще одне дали для народу. Нарешті. Закон проти корупції. Досі, за сімнадцять з гаком років, нардепи не могли погодитися на такий закон з простої причини: ніхто з них не знав дефініції “Хабаря”. (З великої літери!) А тепер є закон. Без дефініції. Але з криміналом. Нардепам було легко погодитися тим разом: вони недоторканні перед законом. Кожним. А як народ буде жити без хабарів? Хоч сідай і плач…  Або втікай до Італії на заробітки… І на чому це скінчиться? Як не видно кінця?..