Алла
Присяжнюк
День Росії, що відзначався 12 червня, – добрий привід
підбити проміжний підсумок “медового місяця” щодо двох країн. Сьогодні
український політичний істеблішмент, подружившись із російським керівництвом,
розраховує на подальші поступки у плані транзиту і постачань енергоносіїв,
спільного виходу на ринки третіх країн і фінансові кредити. Кремль апріорі не
залишає надії втягнути Україну в свої інтеграційні проекти, які через
специфічний характер російської “демократії” сприймаються в Україні
неоднозначно. І як початок “ворожого поглинання” з очікуванням цілковитої
втрати суверенітету, і як надію на те, що вдасться вести взаємини з Росією, як
раніше. Це і виклик, і шанс, і небезпечні ілюзії для нас, стверджують
українські експерти. Єдина проблема – не було б пізно писати стратегію України
щодо РФ.
Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем
громадянського суспільства
“Медовий місяць” російсько-українських взаємин уже
минає. Жодних глобальних ініціатив стратегічного та історичного масштабу, як у
Харкові, вже не буде. Зараз країни вибудовують робочу схему, аби вирішувати
щоденні питання, які накопичуються в результаті економічної співпраці щодо
збільшення товарообігу, а також взаємного проникнення інвестицій. Мова йде про
досить жорсткий і прагматичний захист інтересів – як росіянами, так і
українцями.
Заявлені об’єднання авіапрому або суднобудівної
галузі легко не стануться. А якщо і стануться, то далеко не за тією схемою, яку
“малюють” у Кремлі. Має бути зрозуміла вигода від такої інтеграції. На це
розраховує український уряд, це витікає з програми Януковича і вже починає
проглядати в лінії зовнішньої політики, яку умовно можна назвати
багатовекторною. Ставка робиться на посилення контактів не лише з РФ, але і з
країнами БРІК і ЄС.
Головна загроза – не прорахувавши ризики і збитки,
деякі наші чиновники можуть спробувати прискорити знакові рішення. Наприклад,
незважаючи на опір топ-менеджменту українського авіапрому, об’єднатися з
російською компанією. Якщо це станеться за раніше озвученим російською стороною
алгоритмом, то принесе значні збитки нашим заводам-виробникам, і ми
перетворимося, за словами Кучми, на конструкторське бюро. Але виступи Миколи
Азарова вселяють оптимізм, що ми прагматично захищатимемо свої інтереси.
Якщо в зовнішньоекономічній сфері можна говорити
про побудову схем кооперації з метою виходу на треті ринки, то в
зовнішньополітичній – є ризик, що РФ візьме на себе місію так званої
відповідальности України перед ЄС і глобальними гравцями. Іншими словами,
питання України, регіональної стабільности і безпеки вирішуватимуться
безпосередньо Москвою, Вашингтоном і Брюсселем. Це неправильно, і ми не повинні
здавати Росії наші інтереси у тому ж Придністровському врегулюванні, де нас
виштовхують з переговорного процесу, в питаннях Чорноморської безпеки.
По-друге, необхідно говорити про участь України в
конструюванні і європейського, і євразійського простору безпеки, щоб Україна
мала можливість впливати на треті країни Митного союзу, ОДКБ, ШОС. Також
Україна повинна мати можливість впливати на європейський простір безпеки, а
саме на діалог Росії і Німеччини.
Гуманітарні проекти двох країн викликають більше
питань: немає системности, є борсання. Треба пам’ятати, що написання спільного
підручника історії не знімає процес різночитання історії. Зближення позицій –
це довгограючий процес. Спільний підручник історії, особливо історії війни,
Німеччина і Франція пишуть вже друге десятиліття, і написано лише третій том.
Григорій Перепелиця, доктор політичних наук,
політолог
Приховані загрози російсько-українських взаємин
полягають у поглинанні національного суверенітету України. Ризик дуже великий,
оскільки, намагаючись максимально просунути Україну ближче до РФ, нова влада
має на меті, перш за все, економічну вигоду. Але вона недооцінює політичні та
геополітичні ризики такого зближення. Росія має чітку і продуману стратегію,
яка реалізується вже десять років. Її головна мета – відновлення РФ як
геополітичного центру, який повинен здійснювати домінуючий вплив на
Європейському континенті. Без поглинання України така мета видається віддаленою
і навіть примарною. Тому до 2005 року ми бачили стратегію обмеженого
суверенітету України. Потім РФ перейшла до стратегії реставрації на
пострадянському просторі імперії. І, звичайно, за такої стратегії не може йти
мова про рівноправні взаємини між двома державами. І те, що відбувається в
економіці, інформаційній сфері, – це поглинання складових нашої державности.
Питання з відчуженням російським інвесторам
“Запо-ріжсталі” – це “перша ластівка”, яка повинна була змусити замислитися
українських олігархів, чого їм коштуватиме умовно дешевий газ. Від такого
зближення вони програють все: свої капітали, ступінь власної безпеки і свободи.
Наші олігархи будуть дуже швидко вишикувані під політичні інтереси Кремля, а
тих, хто не погодиться, чекає доля Ходорковського. Ні Ахметов, ні інші
олігархи, які розбагатіли в Україні, не розуміють політичних ризиків.
Російський бізнес заходить не з метою розвитку
нових технологій, а з метою поглинання сегментів української економіки,
ресурсів і переведення їх під прапор РФ. Випадок із “Запоріжсталлю” змушує
замислитися ще й про те, що інтереси українського політичного істеблішменту і
бізнесу розходяться. Істеблішмент дивитиметься на РФ і намагатиметься
враховувати її інтереси не лише на міжнародній арені, але і всередині країни, а
це призводитиме до конфліктів між владою і бізнесом. І це полегшить РФ
вирішення стратегічних завдань, що стоять перед нею, відносно України. Тому наш
бізнес, особливо олігархічний, повинен стати національним. Доки він не відчує
національної української ідентичности, у нього немає шансів виграти цю
боротьбу.
Сергій Толстов, директор Інституту політичного
аналізу і міжнародних досліджень
Поки що я не бачу кардинальних зрушень на
російсько-українському напрямі. Триває дуже складна, виснажлива торгівля по
Південному потоку, українській ГТС. Що стосується перспектив, то головне – це
пошук спільної моделі економічного розвитку, тому що нинішня модель “придатку
Заходу” нікуди не веде ні РФ, ні Україну. Росіяни говорять, що вони – “велика
російська бензоколонка” і “газовий балон”, а ми – “цех із переробки
металобрухту”. Якщо сторони знайдуть якийсь варіант динамічнішого розвитку з
погляду вирівнювання умов, то можлива ширша співпраця двох країн.
По газу і флоту питання вирішено, по атомних
електростанціях договір підписано. По авіабудуванню є суперечливі заяви. Але
якби угоду підписали, то про це вже б стало відомо. Найнезрозуміліше питання –
суднобудування. Росіяни бачать цілковиту безперспективність са-
мостійности українських під-приємств і пропонують включити їх в об’єднану суднобудівельну
російську компанію. Причому навіть добудова крейсера “Україна” видається
важкореалізованою. У космічній галузі поки що немає конкретних вістей.
Металургія – це приватний приватизований сегмент
економіки, і втручатися в ці процеси український Президент і уряд не будуть. Російські
експерти говорять, що важлива не стільки концентрація в металургійній
промисловості, скільки сировини, оскільки ціни на ринку диктують великі
рудовидобувні компанії.
У перспективі можливі два варіанти: захоплення більшою
сировинною державою економіки меншої на користь контролю, домінування і
отримання більшого прибутку. Або спільний вихід на іншу модель розвитку і
порятунок виробничих галузей промисловости, аби уникнути цілковитого краху. Тому
що цілковитий крах є видимим як для України, так і для РФ, причому для України
він є видимим дещо швидше, тому що у нас немає такої кількости ліквідних
ресурсів.