Ганебний закон прийнято у першому читанні...
5 червня 2012 року проект Закону України “Про засади державної мовної
політики”, внесений відомими українофобами В. Колесніченком і С. Ківаловим, був
прийнятий антиукраїнською більшістю депутатів Верховної Ради України, яка
складається з регіоналів-сепаратистів і комуністів-реваншистів.
Спробуємо спокійно, без зайвих емоцій
розібратися у цьому прикрому факті.
Мовна політика є важливим розділом державної
гуманітарної політики, особливо в умовах України, де українська мова протягом
століть обмежувалась у вживанні у приватному житті і побуті, в літературі та
мистецтві, заборонялась у використанні в освіті, державному управлінні, суді,
підприємницькій та громадській діяльності. Внаслідок таких жорстоких утисків,
які визнають у своїй пояснювальній записці автори проекту, вона була витіснена
з державного і громадського життя, залишається обмеженою і нині у використанні
у багатьох сферах суспільного життя.
Оскільки державна мова є не лише засобом
спілкування та інформації, а й індикатором національної ідентичності,
самосвідомості та єдності, носієм національної культури і традиції, історичної
пам’яті народу, основним національним символом, то після відновлення
Незалежності Української держави напрямом мовної політики було проголошено
забезпечення “всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх
сферах суспільного життя на всій території України” (Конституція України, ст.
10) як запоруки національного культурного та соціально-економічного відродження
і прогресу.
Другим основним напрямком мовної політики стало
гарантування “вільного розвитку, використання і захист російської, інших мов
національних меншин України”, на основі якого в державі було за рахунок бюджету
організовано і забезпечено підручниками російські, кримськотатарські, угорські,
румунські, молдавські, болгарські, польські, грецькі та інші школи для
національних меншин, забезпечено видання книжок і преси, радіо- і
телеінформація різними мовами, функціонування національних громадських
організацій та культурно-освітніх установ.
Якщо другий напрям мовної політики
забезпечується в Україні цілком і повністю, хоча в сусідніх державах, куди
увійшли українські етнічні території, а українці мешкають як національна
меншина, їхні національно-культурні та освітні умови задовольняються
недостатньо, то захист і розвиток української мови в державі, незважаючи на
Конституцію і закони України, назвати задовільним не можна. Так, в АР Крим, де
державними мовами є українська, російська та кримськотатарська, місцева влада
не забезпечує українських дітей освітою рідною мовою, не сприяє виданню і
поширенню української літератури і преси, обмежує діяльність українських
національних і релігійних організацій. Подібна ситуація складається в Одесі,
Донецькій та Луганській областях, деяких інших місцевостях Південного Сходу
України.
Більше того, деякими партіями та організаціями
поширюються провокації про нібито утиски російської мови, Україна
проголошується багатонаціональною державою, хоча українці становлять близько
80% населення, постійно порушується питання про проголошення російської мови
другою державною. У деяких місцевостях спостерігаються утиски громадян – носіїв
української мови, грубі порушення і нині діючого Закону “Про мови в УРСР”.
Представлений проект закону, внесений
депутатами, відомими своїми антиукраїнськими виступами і діями, намагаються в
завуальованій формі юридично узаконити дії, спрямовані проти національної
єдності та гідності українського народу, його культури і суверенітету шляхом
розколу українського суспільства за етнічною та мовною ознаками. Вони
необґрунтовано намагаються внести в юридичну практику поняття “мовна група”,
хоча носієм мови є національна (етнічна) група, і “регіональні мови”, хоча в
Україні, крім АР Крим, де національні інтереси трьох основних етнічних груп за
законом мають бути повністю забезпечені, немає інших регіонів, де б переважали
носії інших мов.
За даними Всеукраїнського перепису населення, з
більш ніж 400 районів є лише 7 районів, де представники національних меншин
становлять абсолютну або відносну більшість:
- Берегівський р-н Закарпатсь-кої обл. – угорці;
- Герцаївський р-н Чернівець-кої обл. – румуни;
- Новоселицький р-н Черні-вецької обл. – молдавани;
- Болградський р-н Одеської обл. – болгари;
- Путивльський р-н Сумської обл. – росіяни;
- Станично-Луганський р-н Луганської обл. – росіяни;
- Краснодонський р-н Лу-ганської обл. – росіяни.
Але і в цих районах, і в інших районах та містах
України національно-культурні та освітні інтереси національних меншин
забезпечуються повністю.
Щоб увести в оману суспільство, спекулюючи
поняттям про права і свободи людини, автори проекту у своїй пояснювальній
записці свідомо викривляють зміст і суть Європейської Хартії регіональних мов
або мов меншин, безпідставно називають регіональними мовами національних
меншин, брехливо стверджують, що для більшості населення України рідною мовою є
російська, що Закон УРСР “Про мови УРСР” 1989 р. визнає російську мову
офіційною, провокаційно визнають окремою мовою “русинські” діалекти тощо.
Свідченням шовіністичних погля-дів авторів
проекту є їх бажання зробити російську мову регіональною у 13 із 27
адміністративно-територіальних одиниць України, включаючи м. Київ та 6
областей, де українці становлять більше 70-80% населення, тобто, за
європейськими стандартами, є моноетнічними, як і вся Українська держава.
Знущанням над здоровим глуздом є пропозиція
використовувати “регіональні” мови для оформлення паспортів, дипломів,
атестатів та інших державних документів як державною, так і “регіональними”
мовами, “вільне” використання будь-яких мов у підприємстві, економічній та
соціальній діяльності, в рекламі та інформатиці, науці і культурі, кіно та
мистецтві, згідно з поглядами і побажаннями власників, керівників, рекламодавців,
кінопрактикантів, окремих науковців і митців тощо.
У такому випадку від української мови як
державної залишається лише фікція.
Отже, цей закон дискримінує українську мову як
державну, сприяє звуженню її поширення і вживання на різних територіях і сферах
життя, зниження її ролі як індикатора ідентичності, самосвідомості, єд-ності
нації, запоруки прогресу Української держави, сприяє розколу суспільства, що
загрожує національній безпеці, суверенності і державній незалежності України.
Тому кожний патріот України, кожен українець має
розуміти, що прийняття такого закону є безпідставним і неможливим. Боротьба
проти цього акту має бути неминучою, масовою і переможною. Інакше ми не можемо
вважати себе вільною і незалежною нацією, яка заслуговує поваги народів усього
світу.
Станемо на варті найважливішого і найдорожчого,
що у нас є, – рідної мови!
Слава Україні!
Об’єднання Українських Націоналістів (державників)