Добре знати, з кого приклад брати...

Walter Cap

Мова йде, очевидно, про демократію. Тобто, котра демократія найкраща, з якої приклад брати. Скільки народів – стільки демократій... Англійці кажуть, що їх демократія не є найідеальніша, але кращої форми правління вони не знають. Американці, як американці, у них усе найліп­ше. Ближче до нас: російська демократія добра для президента Путіна, але білоруська неперевершена для президента Лукашенка. Це так на вищому інтернаціональному рівні: одні народи наслідують, як уміють, демократії інших народів.

– А яка українська демократія? Чию наслідує? – запитання.

– Нічию, створила свою власну! – відповідь.

На нижчому рівні, щоб демократія була діяльна і справжня, народ мусить знати, з кого приклад брати. А приклад треба брати, бо на світі нічого не існує безприклад­ного, в ізоляції все є у відношенні до чогось чи до когось. Цього навчають демократичні професо­ри на першому уроці економіки. Тому, самозрозуміло, приклад слід брати з голови, найвищого в державі демократа–Президента.

Дотепер у неньці-Україні, маючи на думці владу, панувала демократія демократів, тому звичайному громадянинові не знати було, з котрого демократа слід брати приклад. П’ятнадцять років демократії! Гей, гей! Чотири президентські терміни, три президенти!

Брати приклад з президента Леоніда Кравчука? Він не дав собі шансів на багато прикладів. Бо президентське крісло гейби його кололо. І він скоро з нього вискочив, мов акробат з трампліну в цирку. Скоро, швидко. І, особливо у своїй політичній “постпрезидентурі”, давав такі приклади, що хіба політично коректно кажи: “но комент”... Бо очолив таку партію, яка називалася СДПУ (о). Чи не від (о) загально називали цю партію “одіозною”, замість офіційно – “об’єднаною”. Вона така популярна, що не отримала навіть три відсотки голосів. То ж тепер п. Кравчук “екс-президент” і “екс-нардеп” – “но комент”.

Президент Леонід Кучма мав аж десять років часу, щоб давати приклад. І давав, не один. І не можна було його обійти коротким політичним висловом “но комент”. Бо в нього було так, як у народній приказці: нареченої і конем не об’їдеш. У державі “наречена” – це Конститу­ція. А Президент Кучма її об’їжд-жав. І з нього брали приклад. На жаль, тих прикладів не було досить для всіх. Бо мусить бути якась пріоритетність. Своя сорочка ближче до тіла, ніж чужий кожух, каже інша народна мудрість, а Кучма був народний президент. Хто ж міг бути ближчий, ніж дочка і зять? І ще одна мудрість: молодь – майбутнє народу. І Президент має аж два приклади в ім’я молоді і майбутньости – двох внучок. І для історії – двох зятів. І залишив плівки його співучої, хоч не солов’їної мови, яку для майбутніх поколінь модерним апаратом записав майор Мельниченко. Недарма студенти Львівського Університету надали президен­тові Кучмі титул професора-мовознавця! Одначе інші мовознав­ці вказують на той факт, що мова президента не для дітей, ані школярів. Приклад можуть брати дорослі, досвідчені політики, такі, як “проффесор” – Віктор Янукович.

І ще інший приклад. За “широкой страной родной” в його паспорті стояла національ­ність: “російська”. Коли він став Леонідом ІІ – президентом України, його націона­ль­ність метаморфозувалась на: “українську”.

Скільки взяли приклад з президента, на жаль, невідомо. Може, багато, може, не так багато. Бо тепер нема рубрики “національність” у паспортах України. Бо всі громадяни рівні, навіть якщо є між ними рівніші та крутіші.

Чи круть, чи верть, а Леонід Кучма став творцем унікаль­ної українсь­кої демократії, яка не в одному векторі, як і його “багатовекторна політика”, нагадує ходіння по семи колах пекла “Божественної комедії” Данте. Чи, може, в такій унікальній ситуації пристойніше її прирівняти до українського “пекла” Енеїди Котляревського. Буде нам веселіше...

Невідомо, з котрого кола, повний диявольської отрути, виборсався Президент Віктор Ющенко до Помаранчевої демократичної революції.

На цьому демократії не кінчаються. У справжній демократії, тобто в одній-єдиній, американській, з котрої мали би брати приклад демократи України, до них зачисляються усі президенти. І, очевидно, перші леді, які дають більше добрих прикладів до наслідування, як їхні достойні мужі.

Перша з перших Леді – Кравчук. Хто її бачив? Хто її знає? Як її звати? Ось питання. Знаємо тільки, що вона має внука, отже, вона бабця...

Леді ІІ і ІІІ, одночасно, була Людмила мила. Вона з’явилася в житті Леоніда ІІ, як з байки соціалістично-романтичної. На колгоспному полі працювала, аж ручки зболіли. І молодень­кий Льоня пожалкував її й домоміг виконати комсомольську норму. І так були разом аж до президентства, коли грали на гітарі й співали, й танцювали. Самі собі вдвійку. Вона йому краватку зав’язувала й випроводжала до президентської лімузини.

Брати з неї приклад – треба мати мужа Леоніда й гітару та навчитися грати і співати дуети, очевидно, “на руском язике”, бо Людмила не знає іноземних мов. І їх не вживає. Самозрозуміло, бо не знає. Хто з жінок таку штуку втне?

Сьогоднішня перша Леді демократично й національно та інтернаціонально вимріяна. Катерина, як в поезії Шевченка. Чумаченко, як з пісні чумацької, в якій по сіль у Крим чумаки чумакували. Американка з найкращої демократії. Мати трьох діточок, як янголяток. І чоловік Президент романтичний, як з лицарської саги. Ідеально, вітчизняно-діаспорно демократично!

Сподіваємося, що відтепер в українській демократії буде з кого добрий приклад брати. Дай Боже, щоб надовго...