Юнацькі спомини

Д-р Василь Верига, дійсний член НТШ і УВАН

Дацишин Ярослав, Легкий Леонід, М. М. Обмануті надії, спогади колишніх  юнаків військового формування Українського Юнацтва протилетунської оборони / Під загальною редакцією Сергія Шнерха. – Львів, Вид-во “Місіонер”, 2004. 191 стор.

У 2004 р. у видавництві “Місіонер” у Львові появилася цікава й давно очікувана книжка під назвою  “Обмануті надії. Спогади колишніх юнаків військового формування Українського Юнацтва  протиповітряної оборони”, авторами якої є три колишніх учасники – Ярослав Дацишин і Леонід Легкий, які подали свої повні прізвища, та ще один юнак, який надрукувався під криптонімом “М. М”.

Спогади підготував до друку Сергій Шнерх. Правда, що пропаганда голосила вступ до юнацтва як патріотичний обовязок, але в дійсності це була суто німецька затія. Спогадам передує добре вступне слово редактора Сергія Шнерха п. н. “Хто ж вони, ці юнаки?”, де автор стверджує, що акція набору до загонів військового формування “Юнаки” розпочалася 5 березня 1944 р., тобто майже рік після того, як розпочався набір до української Дивізії “Галичина”. Проте Юнацтво не можна порівняти з Дивізією “Галичина”, до якої німці набрали добровольців – дорослих і здорових чоловіків, придатних до військової служби, тоді як до допоміжної служби у протиповітряній обороні німці насильно вписали не тільки хлопців, але й дівчат у віці від 14 років. Український Центральний Комітет намагався взяти під свою опіку Українське Юнацтво і призначив проф. Зенона Зеленого, одного з членів Військової Управи Дивізії “Галичина”, референтом молоді, а заступником в усіх справах Юнацтва номіновано проф. Тимоша Білостоцького. Саме проф. Зелений був першим, хто написав на базі своїх документів працю “Українське Юнацтво у вирі Другої світової війни”,  яка появилася лише в 1965 р. У своєму вступі до книжки він зазначив, що в той же час упорядкував документи  про свою діяльність як уповноваженого у справах юнацтва проф. Т. Білостоцький, але вони побачили світ щойно у 2000 році. (На жаль, не появилося якоїсь більшої праці уповноваженої для українських дівчат журналістки Ольги Кузьмович.)  Але З. Зелений, як і Т. Білостоцький, говорили про те, що діялося на верхах у справі Юнацтва. Про те, що відбувалося з Юнацтвом, що вони переживали в уніформі протилетунської оборони та згодом, повернувшись на рідні землі, не було жодних споминів.

Згідно із загальними тверджен-нями під кінець Другої світової війни Юнацтво нараховувало до 10000 осіб, в тому числі близько 1200 дівчат. Редактор видання назвав його “Три  спогади – три важкі  долі”. Читаючи ці спогади, погоджуєшся з автором, що для тих 14-16-літніх юнаків і юначок, з яких деякі прийшли добровільно, під впливом тодішньої пропаганди, а деякі були насильно захоплені  німцями і змушені працювати як допоміжна сила у німецькій протиповітряній обороні, це були тяжкі долі, і порівнювати ситуацію з тим, що відбувалося в Дивізії, не можна. Працюючи в аеропортах, роздріблені на групи від трьох до десяти осіб, вони весь час знаходилися під ворожими бомбами. Але найгіршим виявилось те, що юнаки були розсіяні у більш ніж ста місцевостях, по всій території Райху, у кожній зі своїм власним режимом. Релігійним опікуном Українського Юнацтва був о. проф. Саварин Сапрун, і, як твердить редактор Шнерх, відвідини його та інших священиків позитивно впливали на Юнацтво, зокрема коли ішлося про намагання росіян підпорядкувати їх ген. Власову. У той час німці організували також юнацтво серед інших завойованих народів, але релігійна опіка була наявна тільки для Українського Юнацтва, і з цього користали всі українські юнаки, греко-католики і православні, бо над всіма ними витала постійна небезпека смерти, тому що у час, коли всі ховалися у різні сховища, юнаки залишалися з гарматами і скорострілами на відкритому просторі в бою з вишколеними альянтськими летунами. (Юначки здебільшого працювали на фабриках зброї у відділах “задимлювання” на відкритих, не захищених від бомб і кулеметного обстрілу територіях.)

Через брак об’єднувального командування Українського Юнац-тва, такого, як мала Дивізія, в часі капітуляції Німеччини юнаки і юначки були залишені напризволяще. Вони потрапили до американців, які не розрізняли громадянства від національности і здебільшого посилали їх назад на Батьківщину. Всі три спогади, як і редакторська частина, проливають світло на життя і терпіння тих молодих людей, які  силою обставин не мали іншого вибору, як повернутися назад додому, де були приречені на переслідування з боку совєтської влади із заборонами вчитися у школі, щоб здобути належну освіту і  працювати, щоб стати повноцінними громадянами. Усі три автори мали можливість з трудом дістатися на рідні землі і там вчитися та працювати, але багато інших юнаків не оминуло ГУЛАГів і по десять років відбуло покарання як вороги українського народу насправді за те, що занадто любили свій народ і свою поневолену Батьківщину.

Інформацію про існування Українського Юнацтва при німецьких збройних силах совєти замовчували. Тепер, після проголошення України незалежною державою, знову ніхто не згадує. Тому що юнаки, досягши 18-річного віку, мали перейти в ряди  української Дивізії “Галичина”, Братство колишніх вояків 1 УД УНА зарахувало Юнацтво до себе й вимагає його визнання разом з Дивізією як учасників боротьби за українську державність, так як це зробили французи та естонці, зарахувавши свої юнацтва як борців за незалежну Францію та Естонію. Щоправда, французи мали тільки одного ворога, а українці аж двох, якщо не трьох, – Німеччину, Росію і власну п’яту колону комуністів, які плачуть за Совєтським Союзом і виступають проти української  державности.

Книжка “Обмануті надії” є цінним вкладом в українську мемуаристику Другої світової війни і доповнює інформації про те, що українська молодь жила бажанням допомогти Україні стати  самостійною державою.