Людмила Морозова

(У 100-річчя з дня народження і 10-річчя з дня смерті)

Павло Лопата

Хуртовина Другої світової війни на початку 40-х років минулого століття змусила емігрувати плеяду художників з усієї України. До них належить і Людмила Морозова – визначна постать в українському образотворчому мистецтві, яка через воєнні обставини залишила рідний Київ, де народилася 6 липня 1907 року, й опісля, мандруючи кілька років стежинами страхіття, опинилася разом з матір’ю в Німеччині.

У Мюнхені в січні 1947 року понад 40 українських мистців брали участь у великій мистецькій виставці в престижному музеї цього міста. Образотворча  секція табору “Орлик”, що знаходився в місті Берхтесґаден, за прикладом мюнхенської виставки зорганізувала мистецький вернісаж місцевих мистців у червні того ж самого року, а серед запрошених була репрезентована група малярів з інших таборів. Туди потрапило багато творів малярки Людмили Морозової, яка саме тоді перебувала в таборі Ашафенбурзі. За своєрідність мистецької атмосфери в окремій кімнаті, де висіла переважна кількість її картин, вона отримала перше місце. Через експресивний реалізм та гармонію олійних фарб було тоді помітно мистецьку душу малярки. Вірною такому напрямку в мистецтві Людмила залишилася до кінця свого життя, бо до цього спрямував свою улюблену ученицю справжній педагог Федір Кричевський.

1950 року на серцеву недугу померла мати Людмили, яку вона поховала недалеко під Мюнхеном, а через рік, як склалося у багатьох скитальців, художниця змушена була виїхати до Америки. Початки влаштування свого життя не були легкими і тут. Але важкою працею поволі вона здобувала все найнеобхідніше для життя і для образотворчої праці. Викладала мистецтво у школі в Нью-Йорку, малювала і влаштовувала виставки своїх картин. Незабаром Людмила Морозова – абсольвентка Академії Мистецтв у Києві, портретистка, пейзажистка, за власні кошти придбала гарну хатину на узбіччі однієї з гір, серед лісу, з дуже гарним видом і річкою поблизу. Там і мешкала до останніх днів свого життя (померла 1 березня 1997 року). Людмила була закохана у природу, красу якої передавала у своїх полотнах, і усі стіни хати були обвішані її картинами. Тематика мистецьких праць була різноманітною: краєвиди, натюрморти, портрети, квіти, пейзажі з церквами та інше. Проте пейзажі переважали. У них бачимо талант неабиякої малярської техніки та аранжування кольорів. Її малярська палітра наповнена теплими відтінками соковитих кольорів, що помітно відзначаються легкістю, невимушеністю з майже акварельною прозорістю. А добра композиція картин свідчить про мистецьку зрілість малярки.

У 1964-1965 роках Людмила Морозова перебувала у Греції. Там вона малювала все, що потрапляло в поле її мистецького зору. З великої кількости своїх робіт влаштувала виставку в картинній галерії ОМУА в Нью-Йорку. Така ж експозиція відбулася і в столиці Греції – Атенах 1966 року.

“Портрет іспанської дівчини”, “Портрет молодого чоловіка”, “Дівчина в червоному капелюсі”, “Портрет жінки під парасолею” та кілька автопортретів вказують, що мисткиня вміла передавати фарбами психологію особи. Зокрема, автопортрети з різних періодів життя малярки свідчать про її особливу індивідуальність. Україні Людмила Морозова присвятила найбільше своїх творів. Там, на Батьківщині, зродилася любов до всього, що українське, – історії, культури, традицій та духовних цінностей. “Дерев’яна церква у Вінниці”, “Полтавський краєвид”, “Церква Св. Андрія в Києві”, “Свята Софія”, “Осички над Пслом”, “Дніпро”, “Кобзар-бандурист” та багато інших мистецьких творів підтверджують вищесказане. Як тільки Україна стала незалежною державою, Людмилі вдалось організувати кілька вернісажів свого малярства в Києві. Перша з її виставок відбулася 1992 року – “грецької” серії картин, опісля, у 1995 році, твори малярки виставлялись у Національному художньому музеї, 1996 року – в Українській Академії Мистецтв, а в 1997, ювілейному для неї і останньому році її життя, – в Музеї історії міста Києва (посмертно). Ще за свого життя вона передала дорогому їй Києву більше ста живописних полотен, серед яких понад 30 робіт, виконаних ще в довоєнній Україні.

12 березня 1997 року Людмилу Морозову поховано в Києві, рідному для неї місті, на цвинтарі Берківці в ряді, відведеному для достойних особистостей і творчої інтелігенції. Нехай пам’ять про неї живе вічно.