Хто зупинить міністра-ліквідатора?

Ярослав Гарасим, декан філологічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка

Не минуло ще й ста днів від того часу, як новопризначений в уряді Миколи Азарова міністр освіти і науки України намагався з телевізійних ток-шоу різних каналів заспокоїти стривожене українське суспільство байками про свою так би мовити дволикість – лик політика і лик чиновника, відмінність між якими вимірюється коефіцієнтом українофобії: мовляв, у Табачника-міністра він начебто значно нижчий, аніж у Табачника-ідеолога, а тому не шкідливий.

Усі ці балачки множилися на роздутий до античних масштабів міф про безпрецедентний професіоналізм нового міністра і були скеровані на втихомирення розгубленої після другого туру президентських виборів націонал-демократичної опозиції.

Частково це вдалося, бо навіть деякі представники україноцентричної наукової спільноти опускали руки й не знаходили аргументів, аби посунути Д. Табачника з ефемерного п’єдесталу під назвою “Інтелектуал і професіонал”. Щоправда, як у класичному психологічному експерименті, не вдалося задурити голови двом категоріям нашого суспільства, які надзвичайно чутливі до всілякої фальші, – молоді та жінкам. У підсумку студенти провели стихійні акції протесту, а відома письменниця і культуролог Оксана Забужко своїми безкомпромісними коментарями чи не вперше поставила під сумнів аксіоматичний інтелектуалізм міністра освіти, охарактеризувавши йо­го геніально просто “неосвіченою людиною” й стилістично експресивно зарахувавши до особин класу приматів (най­ближчих предків людини за Дарвіном) зі зброєю у руках (чи то лапах) й абсолютно не прогнозованою в діях.

Слушність таких міркувань справжнього інтелектуала – Ок-сани Забужко – підтверджує те, що дійсно освічена людина й ерудований науковець ніколи не перекручує фактів, а володіє такою їх кількістю, аби вільно почуватися в будь-яких форматах ідеологічного диспуту. Пан Табачник, натомість, постійно вдається до простого безапеляційного обману, який не має нічого спільного ні з наукою, ні з ерудицією, ні з професіоналізмом. І хоча статистичні дані свідчать про збільшення чисельности глядачів у кінотеатрах після дублювання фільмів українською мовою та щорічне зростання кількости студентів-іноземців, які навчаються в університетах українською мовою, міністр освіти і науки вперто бореться з цією статистикою і під час усіх зустрічей вигадує інші цифри, вже не вперше безсоромно маніпулюючи суспільною свідомістю.

Після тримісячного урядування Д. Табачника в освітньому відомстві інтелектуально-професіональний туман, в якому він намагався сховатися від україн­ської громадськости, поступово розсіявся, і ми вкотре побачили цілком монолітного й абсолютно нероздвоєного, “цілого” українофоба, до того ж, наділеного міністерськими повноваженнями. Використовуючи їх, чиновник заповзято й невтомно з німецькою пунктуальністю виконує інструкційні вказівки, навіяні північно-східним вітром і написані мовою, що має статус регіональної (принаймні у Криму).

Ліквідація державного іспиту з української мови для бакалаврів, запровадження навчання російською мовою для іноземних студентів, переписування української історії для школярів, закриття багатьох шкіл у сільській місцевості, інвазія російської літератури в курсі світової, ревізія навчальної програми з української літератури – ось неповний перелік тих кроків, які, як бравий солдат на плацу, карбує “полковник” пан Табачник, не забуваючи водночас покірно віддавати честь кремлівським генералам. І це ще не все.

Як свідчать поінформовані джерела, рідний брат міністра якось обмовився у приватній бесіді, що “Дима еще не решил, что делать с этим независимым тестированием”. Ось так, шановні українські батьки, доля ваших дітей, які обирають собі шлях у доросле життя, відтепер залежить не від їхнього рівня знань і логічного завершення процесу об’єктивної їх оцінки, яку запровадив попередник міністра-регіонала, а від того, який матиме настрій Діма Табачник, попиваючи на кухні чай зі своєю ріднею.

Усі ці й майбутні “нововведення” міністра-реформ(а)матора мають дати нам зрозуміти, що, перефразовуючи Івана Франка, “вже пора, вже пора, вже пора” покласти край принизливим експериментам над національною історією, культурою, духовністю. Нині Д. Табачник для “устабільнення естетичних критеріїв” захотів похоронити українських письменників, дес-акралізувати українських героїв, а завтра на цвинтарі історії опиниться й українська державність.

На жаль, маховик студент­ського спротиву внаслідок нашої байдужости та тиску спецслужб й окремих “вузівських” адміністрацій майже затих, аналітичні публікації окремих авторів у мережевому інтернет-просторі не мають достатнього суспільного резонансу, а діяльність опози­ційних фракцій у парламенті виявилася занадто млявою, аби позбавити міністра його високої посади. Найгіршою поведінкою в цьому випадку може бути розпач від ситуативно політичної безвиході та стоїчне заспокоєння самих себе в тому, що ми й так робимо все можливе, але... Ні, не робимо нічого або лише імітуємо видимість нашого опору, ліниво коментуючи “свіжі” антиукраїнські кроки пана міністра для різних інформаційних видань. Іще й у цих лаконічних публіцистичних репліках намагаємося бути надто обережними і політкоректними, аби не роздратувати “власть імущих”. Мовляв, якщо у шкіль­ній програмі немає Миколи Бажана та Миколи Вінграновського, то, може, й мене там не треба, і Ліни Костенко, і Дмитра Павличка. Це роздуми не малоформатного письменника, а поета-шістдесятника і героя України.

Інший красномовний радіо-­ефірний глашатай національної ідеї пропонує зачекати, коли відновляться студентські страйки, вони повалять опального міністра, а тоді можна буде на повний ораторський хист розтрубити цю звитягу та ще й себе приписати до неї. А студенти в цей час зазнають переслідувань за місцем навчання, отримують сфабриковані двійки під час сесійних іспитів, гинуть у мілі­цейських відділках!

Промовистий приклад: студентові Донецького Національного Уні-верситету, який ініціював присвоєння цьому навчальному закладу імени Василя Стуса, а під час візиту міністра осві­ти до Донецька всього лише тримав транспарант із написом “Колесников был прав”, запропонували пошукати інший навчальний заклад для продовження навчання.

Можливо, настав час припинити пошук комфортного по­літичного затишку за студентськими спинами й услід за безкомпромісною молоддю продемонструвати гро-мадянську мужність і професійну принциповість. Звертаюся до всіх філологічних та історичних факультетів класичних і педагогічних університетів провести, за прикладом директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, академіка М. Жулинського, учені ради, на яких дати фахову оцінку останнім гуманітарним ініціативам Дмит­ра Табачника, та звернутися до Верховної Ради України з вимогою його відставки.