СТОРІНКИ ВІРИ КЕ: ХРОНІКА    КОМЕНТАРІ    РІЗНЕ

1 липня – День Канади

До 1965 року Канада не мала свого прапора, а існувала під британським стягом. Боротьба за власний прапор тривала довго між канадськими патріотами та англійськими ветеранами Першої світової війни.

Нарешті, під тиском нових поколінь канадців, зорганізовано конкурс на прапор, і відбіркова комісія вибрала з-поміж двох тисяч проектів червоний кленовий листок на білому тлі. Під тиском Канадського Парламенту Королева Єлизавета Друга проголосила новий канадський прапор 15 лютого 1965 року.

Боротьбу за канадський прапор розпочав тодішній прем’єр-міністр Канади Лестер Пірсон, який до кінця свого життя обороняв цей прапор, дарма що деякі консервативні групи називали його наліпкою на пляшці пива.

Хоча канадці витрачають свої долари в теплих краях (особливо на Флориді), люди з усіх країн світу приїжджають до Канади як до туристичної Мекки і милуються її краєвидами, комплексами крамниць та оперують доларами, яких отримують трошки більше за свою американську валюту.

Кожна провінція Канади має свої власні фестивалі в різні пори року, які пропагують культуру, їжу, питво і фольклор різних національностей.

Приблизно 160 кілометрів від Торонто відбуваються високого рівня театральні фестивалі. Щороку проходить Шекспірівський фестиваль у Стратфорді, Онтаріо, який почався у 1958 році в одному шатрі над онтарійською річкою Ейвон.

Тепер там два постійні театри і еспериментальна сцена, де кожного літа відомі зірки театру, переважно канадського, беруть участь у понад десяти виставах.

Для того фестивалю довгий час, аж до своєї смерті, виготовляв високоякісне взуття для акторів пан Михайло Болюбаш. Про нього з пошаною і похвалами писала канадська преса.

Мільйон літ тому 97 відсотків Канади вкривав льодовик. Тепер залишки цього льодовика можна оглядати в Арктичній зоні.

Дуже важливою частиною канадського життя завжди була преса.

Канада дала людям мрію, дала дорогу, по якій вони могли підніматися вгору, як грецький герой Антей, могли черпати сили з землі, дихати свободою, жити і творити відповідно до свого таланту, розуму, здібностей, знання. Спасибі тобі, Канадо!

Музика – прекрасна і вічна

 
Колись до нас приїжджали з концертами українські оперні співаки. Хоча вони співали арії з опер, однак їхні програми стояли кріпко, мов на ґібралтарській скелі, майже на самих “гей” та “ой”, бо наша публіка чомусь вважає, що співаки мають співати “своє”. Не якесь “о дольчі бачі” або “ля донна е мобіле”.

На таких концертах зі сцени лилися “Ой, не шуми, луже”, “Гей, за водою іде, жалю завдає...”, “Ой, місяцю, місяченьку...”, “Гей, в шинкарочки Марусі та збиралися вдівці...”, “Ой, у чужім краю марно пропадаю...”

Вигук “гей” виражає радість, здивування, а “ой” – значить стогнати, оплакувати, жаліти. Наш нарід щедро сіє по грядках своїх пісень вигуки “гей” та “ой”, наче сподівається, що ці вигуки випливатимуть з горла чудовими орхідеями!

Але, як сказав Шевченко, “все йде, все минає – і краю немає...” Минулися і наші оперні співаки з минулої епохи: одні повмирали, інші на пенсії і в старечих домах, а молоді співають там, де можуть заробити на хліб насущий. Співаки-емігранти з України ще не здобули постійних місць на естрадах – ні на оперні арії, ні на “гей” та “ой”!

Серед українців на еміграції музика занедбана. Занедбана до застою. Наш нарід має вкорінене, аж невротичне бажання на кожному кроці, в усіх обставинах віддавати шану нашому традиційному народному минулому. Через те часто виникає прогалина між смаком загальної громади та мистецькою субстанцією творів. Декому важко перейти з грацією від стилю “із сиром пироги” – до витонченішого стилю і вищої якості.

Тепер, коли Україна стала незалежною державою, створилася нова ситуація – нестача репертуару. Молоді люди постійно шукають чогось нового, але заки знайдуть свій стиль, своє своєрідне, особисте, часто викрикують на неймовірних тонах найпересічніші зразки західної музики і думають, що копіюють досконалість “нового світу”. Але новий світ треба спершу збагнути – і то від коріння, а не від вершка. Навіть досконалий матеріал у недосконалому виконанні не має цінності.

На щастя, прекрасне життя музики ніколи повністю не завмирає.

Ах... слова... слова...

Мине багато років. Багато прекрасних літ. Мене вже не буде на світі. Вже не буде повороту в часи наших батьків і дідусів. Але нарешті ще раз появляться речі, які довго лежали приспані і шляхетні, творчі і прекрасні речі. Це буде час останнього порахунку. Згадайте мене тоді...             

Борис Пастернак

* * *

Пам’ять – як довга, переривана ніч....

* * *

Як приходить час – лампи гаснуть по цілому світі...

* * *

Сумнів є частиною кожної релігії.

* * *

Кожна людина хоче бути славетною, але тільки стане відомою і славетною – перестає бути свобідною...      

* * *

У житті нема ані нагород, ані кар, тільки є консеквенції...

* * *

Ви не можете створити досвіду, ви мусите його пережити.

* * *

Знання можна здобути тільки тяжкою працею, навіть у найкращій і найдорожчій школі.

* * *

З ким сусідує Янукович?  – 3 ким хоче...

* * *

Моя мама не вміє мене виховувати. Увечері, як я хочу бавитися, вона мене пхає до ліжка спати, а вранці, як я сплячий, вона мене насилу будить!

Ганна Черінь

Місія поета

Поете, не брикай! Не сновигай, не мрій

І в небо не дивись – чи ще не сходить зірка...

Нам напиши поезію мерщій,

Бо ювілейна буде в нас вечірка.

Не про сріблясті сутінки берез,

Пиши поезії по нашому закону,

Щоб пасували нам до чергових імпрез,

Як сос до пудингу, як порося до хрону.

І щоб робота наша копітка,

І вишивання, й крісел розставляння,

Блищали ясно з кожного рядка

І сонця перевершили сіяння.

Хтось там казав, що в тебе є талант?

То що ж! Таких, як ти, у нас ватаги.

Ти пропадеш, як без дощу бур’ян,

Без нашої підтримки і уваги.

Уже написано чимало, більш, ніж треба,

Про світові проблеми та борців.

Ми Україну визволим без тебе.

За допомогою борщів та голубців.

Ну, хто таких писань іще не видів?!

Отож, покинь, паперу не погань,

А напиши про наш місцевий відділ,

Про зачіски і сукні наших пань.

З історії “Нового Шляху”

Журналіст і письменник Василь Софронів-Левицький мав би тепер понад сто років, якби ще жив. Але він помер.

Коли я з ним позна-йомилася, він був редактором “Нового Шляху”, а я в “Новому Шляху” в більшості сама писала свої дві сторінки, які щоразу інакше називалися.

Перша назва – “Куток для жінок” – зникла, коли настала рівноправність, і чоловіки не хотіли читати кутка для жінок. Я змінила назву на іншу, а тоді ще на іншу, аж зупинилася на назві “Журба і радість”. Тепер мої сторінки виходять під назвою “Хроніка. Коментарі. Різне”.

У 1961 році Василь Софронів-Левицький був не тільки редактором “Нового Шляху”, але й головою Спілки Українських Журналістів Канади, у скороченні СУЖК.

Він завжди придумував способи, щоб популяризувати і збагатити “Новий Шлях” новими передплатниками. У 1961 році він розписав у газеті конкурс під назвою “Наших десять найпопулярніших”. У висліді цього конкурсу громадські судді визначали десятьох найпопулярніших українців у вільному світі.

Переможцями конкурсу були:

Професор, доктор Володимир Кубійович – науковець, організатор та головний редактор “Енциклопедії Українознавства”, а також громадський діяч.

Полковник Андрій Мельник – голова Проводу Українських Націоналістів, військовик і політик.

Професор, доктор Лев Добрянський – науковець, громадський діяч і політик.

Доктор Степан Витвицький – президент Української Народної Республіки в екзилі.

Іван Багряний – письменник і політичний діяч.

Отець прелат, доктор Василь Кушнір – президент Комітету Українців Канади і президент Панамериканської Української Конференції.

(Невже в ті часи жінок на світі не  було? 3авжди грав головну роль тільки “олд  бойс клаб” – В. Ке питає.)

PHOTOS

1 - Василь Софронів-Левицький

2 - Президент Українського Національного Об’єднання Канади Тарас Підзамецький читає “Новий Шлях”. “Новий Шлях” – тижневик націоналістичного напряму, орган Українського Національного Об’єднання Канади. Виходить з 1930 року: в Едмонтоні – з жовтня 1930, у Саскатуні – між роками 1933 – 1941, у Вінніпезі – між роками 1941 – 1977, у Торонто – з 1977 і понині. Засновник і довголітній редактор М. Погорецький.

Батько сучасної медицини – Гіпократ

У Греції, неподалік Атен, лежить острів Кос. Співвинахідник пеніциліну д-р Чарлз Бест часто повторював, що хто пропливає повз цей острів, повинен скинути шапку і з пошаною схилити голову, бо на цьому острові п’ять тисяч років перед Христом народився батько сучасної медицини Гіпократ.

У той час лікуванням хворих займалися виключно жреці та філософи. Медицина була на примітивному рівні розвитку, і хворі люди мали невеликі шанси видужати. Але Гіпократ своєю думкою і талантом випередив свою епоху на багато століть.

Батько, дід і, можливо, інші предки Гіпократа були священнослужителями у святинях, але Гіпократ вибрав інший шлях. Він став досліджувати хвороби та методи лікування людей на основі засобів, які були доступні в тих часах.

Деякі теорії, які він сформулював, були помилкові, але результати його практичних дослідів виявилися подиву гідними. Він докладно записував типові симптоми різних недуг. Він вивчав стан кожного пацієнта, звертаючи увагу на те, чи його язик сухий чи покритий осадом, які він має болі, яка його сеча, піт та інші симптоми.

На основі аналізу тих симптомів він робив рішення про методи лікування, які були на диво ефективні. Він залишив такі влучні описи недуг, що його наслідники могли на цій основі робити діагнози і категоризувати недуги, для яких сам Гіпократ не придумав назв.

Він перший збагнув, що гарячка – це симптом того, що організм бореться з недугою. Він нічого не знав про бактерії, але постійно пропагував гігієну, підкреслював значення чистого повітря і води, брав до уваги пору року і місце, де живе пацієнт. Він досліджував заразливі недуги і вважав, що життя в чистоті є підставою доброго здоров’я.

Гіпократ відділив медицину від сфери релігії і розвивав її як незалежну ділянку науки.

Коли він оперував пацієнта, – а операції в той час не могли бути такими складними, як сьогодні, – невільник одягав його в чисті капці, загортав у чисту довгу білу одежу, скрупульозно мив йому руки і наливав у чисті урни оливу та виноградне вино. Гіпократ промивав вином і олією рани пацієнта, від чого рани краще гоїлися.

Це промивання ран було першим із антисептичних засобів, які насправді розвинулися щойно у ХІХ столітті, коли хірург та винахідник Йосиф Лістер почав промивати карболем хірургічні інструменти, пацієнта, стіни і долівку кімнати. Лістер врятував життя тисячам солдат, поранених на війні.

А що Гіпократ, який у V столітті до Христа так палко закликав до чистоти, подумав би про ХХІ століття, якби раптом потрапив до Торонто в липні, у найгіршу спеку, коли страйкували сміттярі і місто було завалене смердючими клунками відходів?

Торба жартуна

– У моєму віці я можу все робити, що я робив, як мені було 18 років!

– Тепер я бачу, який ти був до нічого, як тобі було 18 років!

* * *

Я пішов на тренінґ, але щось не був у формі, зле мені йшло, і я зламав ногу. Ціле щастя, що то не була моя нога...

* * *

– Чи ви граєте в теніс?

– Дуже мало. Тільки кожного дня по обіді...

* * *

– Було щось у вашого чоловіка захоплююче, коли ви виходили за нього заміж?

– О, так! Було! Але тепер залишилися з того тільки центи...

* * *

– Чи ви законно курите і молитеся?

– Не знаю, бо про це не сказано у Святому Письмі, але я певний, що можна молитися і курити...

ххххххх

– Я чув, що ваш син студіює у Гарварді.

– О, так, уже другий рік!

– А ким він думає бути, як скінчить Гарвард?

– З листів, які він до мене пише, мені здається, він буде професійним збирачем фондів...