Знайомство з новим прес-аташе з Оттави
Офіцер Відділу інформації з
Американського Консульства в Торонто Ніколас Джіакобб запросив деяких членів
медії на зустріч з новим аташе преси в Посольстві Сполучених Штатів Америки в
Оттаві.
Зустріч відбулася в
залі Multicultural History Society of
Ontario, 43 Queen’s
Новий прес-аташе пан Джеймс Фостер, старший пан, привітний, спокійний, слухав, що говорили журналісти, відповідав на запитання і старався кожного запам’ятати. Запрошував відвідати його в Оттаві і підтримувати з ним контакт. Зустріч була приємна, товариська і довго не тривала. Одначе залишила слід, по якому колись, можливо, треба буде піти.
Три дати в липні, які варто запам’ятати
1 липня 1910 р. загинув під час сутички в українському університеті у
Львові студентський діяч, борець за український університет Адам Копко
(1882–1910). Його смерть мала великий вплив на наступні студентські покоління.
Львівський Університет – най-старший університет в
Україні. Його заснував цісар Йосиф Другий у 1784 році з латинською мовою
викладання. У 1817–1918 pp. мав назву ім. Цісаря Франца Першого. У 1919–1939
рр. – ім. Яна Казимира, а з 1940 р. називається Львівський Державний
Університет ім. І. Франка.
З Весною Народів 1848 р. розпочалася боротьба за введення
української та польської мов у Львівському Університеті. Львівський Університет
був створений для потреб населення Східної Галичини, зокрема українців, бо
поляки мали свій університет у Кракові. З українських учених у Львівському
Університеті викладали історики П. Шараневич, М. Грушевський, С. Томашівський
та багато інших.
Боротьба за рівноправність українців у Львівському
Уні-верситеті велася і в галицькім соймі, і у віденському парламенті, і в
самому університеті. Поступово вона набирала щораз гостріших форм. Вбивство
студента А. Коцка 1910 р. і засудження українських студентів до в’язниці
вплинуло на австрійський уряд, щоб заснувати виключно український університет,
але війна перешкодила реалізації цього проекту. З приєднанням Західної України
до УССР у Львівському Університеті розпочалися російські впливи, скасовано
богословський факультет та почалися інші зміни. Тепер нарешті Львівський
Університет має можливість користати з привілеїв вільної, незалежної України.
* * *
17 липня 1932 р. в
Едмонтоні засновано Українське Національне Об’єднання. На першого голову
вибрано Олександра Григоровича. Одночасно розвинулися складові організації:
Організація Українок Канади (ОУК), Молоді Українські Націоналісти (МУН), які
разом з Українською Студентською Націоналістичною Організацією старалися
об’єднувати українців незалежно від їх релігійної приналежности, на ґрунті суто
національному, як націоналістичний рух українців державників і соборників, і
допомагати легально у межах канадського громадянства державницькій визвольній
боротьбі українського народу на його рідних землях.
УНО і Братні Організації живуть досі, не зійшли з націоналістичних рейок,
тільки посуваються вперед при допомозі комп’ютерів та електроніки.
30 липня 1920 р.
засновано УВО, на чолі якої став полковник Є. Коновалець. УВО – нелегальна
Українська Військова Організація постала 1920 р. заходами старшин різних
українських армій. УВО створено з метою продовжувати збройну боротьбу за державність.
У ній брали участь військовики різних партій. Хоч два українські уряди – УНР та
ЗУНР – діяли не скоординовано, проте Начальна Колегія УВО у Львові, з приїздом
з-за кордону полк. Коновальця, була переіменована на Начальну Команду на чолі з
Є. Коновальцем і шефом штабу полк. Ю. Отмарштайном. До кінця 1934 р. УВО і
Начальна Команда ніколи не ліквідувалися якимсь формальним актом чи заявою, а
вигасли через бездіяльність, а її практичну діяльність перебрала ОУН.
З київської газети “Порадниця”
Ноги не болять!
Спробуйте скористатися моїм рецептом
мазі. Випробувала його на собі.
Подрібніть бджолиний
віск, насипте повну сірникову коробочку, розтопіть в емальованій каструлі,
влийте склянку рафінованої оливи та додайте половинку протертого крізь густе
ситко жовтка курячого яйця. Перемішайте і змащуйте на ніч набряклу ногу від
кісточок до коліна. Зверху забинтуйте будь-якою рядниною і одягніть панчоху. Я
таким чином позбулася задавненого набряку менш як за три тижні.
Олександра Проценко, м. Івано-Франківськ
Коментар – опінія – точка зору
Багато титулів зникли або зникають з нашого життя. Найчудовіші титули
належать до давно минулих часів, і ці титули, мабуть, ніколи більше не оживуть.
Римських імператорів Деоклетіяна і Максиміліяна величали з великими поклонами і
паданням на коліна, довгим титулом: “Народжені Богом і творці Богів”. У ті
давні, щасливі часи дорога до божества була набагато більше легкодосяжна, ніж
тепер.
У тих давніх, давніших і пізніших часах
поземи інтелектуального думання були зовсім низько. А робити якісь наукові
розшуки було майже неможливо, бо так звані наукові історичні праці мали повно
намішаних легенд, видумок, здогадів, і тодішні люди приймали все це за правду. Навіть
Христофор Колумб, коли приплив до берега теперішньої Венесуели, думав, що він
знайшов Біблійний Рай, а Землю він описував як небесне тіло у формі грушки.
У сучасних часах люди дотримуються
спадкових титулів, наприклад, титулів, наданих монархом: князь, граф, барон,
віконт, сер. Це звання, яке дають комусь на визнання його заслуг, високого
громадського становища чи професії. Але ці титули не переходять автоматично на
жінку (дружину). Колись жінки двигали на своїх плечах титули своїх чоловіків, –
навіть якщо жінка була напівосвічена чи неосвічена, то її називали і пані
докторова, і пані меценатова, і пані інженерова.
Один титул мене дивує: чому жінок
священиків називають “добродійками”? Чи жінка священика не є людиною,
особистістю, їй не вільно бути собою? Вона мусить бути “добродійкою”? Жінка
священика може мати іншу професію, освіту, навіть вищу від нього, вона може
бути “доктор”, “інженер”, коли це її професія, але “добродійка”! Чому?
Офіційний титул – це потвердження професії, а яку професію має “пані
добродійка”? Очевидно, що своєю працею для церковної громади вона може здобути
собі титул “добродійка”, але тоді кожна громадська виняткова діячка також може
користати з титулу “добродійка”.
День зворушень в українській школі Йосифа Кардинала Сліпого в Торонто
Торонто – місто
хокею, і здавалося, що тільки хокей може кого-небудь глибоко зворушити. Однак
багато октав зворушень викликав візит Владики Гліба Лончини, Апостольського
Візитатора для українців греко-католиків Італії, Іспанії та Ірландії,
Прокуратора Верховного Архієпископа в Римі.
Владику Гліба Лончину мало хто знав у Торонто, бо він ані “молодь”, ані
“стара генерація”. Він народився 23 лютого 1954 р. в містечку Стюбенвіл, Огайо
(США), в українській родині. Середню освіту здобув у Детройті, під опікою отців
василіан і сестер василіанок. Одночасно навчався в Рідній Школі українознавства
і в Українському музичному інституті.
Богословську освіту здобув у Римі при Університеті Урбаніяна. Докторат з
літургіки захистив у Папському Східному Інституті, постригся в ченці в
монастирі Святого Теодора Студита в Ґроттаферрата (Італія), в якому і прийняв
схиму (найвищий чернечий ступінь) 19 грудня 1976 року.
Священиче рукопокладення отримав від Патріарха Йосифа Сліпого 3 липня 1977
р. Кілька років душпастирював у парохії Святого Миколая в Пасейку, Нью-Джерсі
(США). Від 1985 до 1990 pp. був префектом студентів у Колегії Святої Софії в
Римі.
У 1994 р. переїхав зі своєю монашою спільнотою в Україну – від 2000 р.
працював як аташе в Апостольській Нунціатурі в Києві.
14 січня 2003 року декретом Святішого Отця Івана Павла II
іменований Апостольським Візитатором для українців греко-католиків Італії та
Прокуратором Верховного Архієпископа в Римі.
28 лютого 2004 року декретом Святішого Отця Івана Павла II
іменований Апостольським Візитатором для українців греко-католиків Іспанії та
Ірландії. Тепер Владика Гліб Лончина призначений Єпископом-помічником
Патріаршої Курії Верховного Архієпископа Львівського, керівником Курії
Києво-Галицької Митрополії та головою Патріаршої літургійної комісії.
Очевидно, діти у школі цього всього не знали, одначе вони вітали з великим
зворушенням і пошаною Єпископа Гліба Лончину зі Львова. До його приїзду вони
готувалися з учителями більш ніж місяць, вивчили дуже гарну інсценізацію про Митрополита Андрея Шептицького і про патрона своєї школи Патріарха Йосифа
Сліпого, співали, грали на інструментах, а також грав на бандурі нагороджений
на фестивалі бандурист.
Після недовгих офіційних промов гості, представники органі-зацій, священики
та єпископи засіли до спільного обіду в шкільній бібліотеці.