Смуток 20-ї річниці Чорнобильської катастрофи

Наталя Гриців

У смутку відзначаючи 20-річчя з дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції, що підступно розмістилася у 80 кілометрах від столиці України – Києва, ми, українці, пригадуємо багато чого:

•     Завмерлі міста Київщини, з яких на довгі місяці евакуювали всіх дітей, перетворивши в муку для очей опустілі дитячі майданчики і  садочки;

•     Мертву зону околиць Чорнобиля;

•     Незвично безлюдні пляжі на берегах Дніпра;

•     Багаточисленні пости служб дорожньої автоінспекції на автострадах України, що міряли рівень радіації на колесах автомобілів;

•     Довгі хвороби і похорони рідних та знайомих, що працювали в зоні пожеж у перші дні ліквідації наслідків вибуху;

•     Посвідки “Дитина Чор-нобиля”, видані нашим дітям, і пекучий страх за їхнє майбутнє;

•     Житлові райони, побудовані на околицях наших сіл і міст для родин-переселенців з зони, та багато-багато іншого і, нарешті, страшні новини про хвороби й біди, з якими Україна живе зараз і ще довго житиме у майбутньому, пишучи у своїй історії сторінки ще однієї Хіросіми і Нагасакі.

Катастрофи та аварії приносять непоправні збитки і втрати, страх, горе і жаль. Добре, що на противагу їм піднімаються сили співчуття, доброї волі допомогти, підтримати в міру своїх сил, рятувати і охороняти.

У перші роки нашого перебування в Канаді, відпочиваючи у горах, ми познайомилися з сім’єю з Гінтона, котра приймала на лікування хлопчика з враженої радіоактивним забрудненням зони Білорусі. Від них я тоді вперше почула про нині широковідомий Фонд “Діти Чорнобиля”. Від них я дізналася, що до Гінтона щороку приїжджають важкохворі діти із забруднених радіацією територій, що гроші на оплату квитків і перебування хворих дітей збирає все місто, що магазини, лікарні й лікарі надають послуги цим дітям безкоштовно або з великими знижками. Люди, з якими я розмовляла, не мають родичів і ніколи не були ані на Україні, ані в Білорусі... Для мене маленький хлопчик з Білорусі, котрий не вмів говорити по-англійськи, і жінка-канадка, яка знала лише кілька слів по-білоруськи і бачила Чорнобиль лише на карті, були якимсь фантастичним дивом, символом людськости і справжньости. “Мама і Дитина” – без кордонів, перешкод віддалей і часу.

Роки минали, ось ми живемо тепер, 20 років опісля... За ці роки в Едмонтоні виросла з маленької дівчинки чорнява юна панна – Рома Поріцька. Вже кілька років, регулярно працюючи в літніх таборах реабілітації для дітей Чорнобиля в Україні, вона активно співпрацює з Фондом “Діти Чорнобиля”. Навесні цього року Романна за підтримки Едмонтонського Відділу КУК організувала дводенну виставку-продаж живопису, 20% коштів з якої передали у Фонд “Діти Чорнобиля”. Її ініціатива одержала підтримку правління Commerce Place Едмонтону, котре, дізнавшись про цілі виставки, надало приміщення для виставки безкоштовно.

26-27 квітня 2006 року в округлості центру просторого залу Commerce Place розмістилася виставка живопису відомих сучасних художників: Валерія Семенка, Ірини Карпенко i Оксани Мовчан. Виставила багато картин художня школа і галерея-студія “Про”, засновником і викладачем якої є Євген Прокоп. У школі навчається близько чотирьохсот студентів, які в захваті від стилю викладання пана Євгена та його натхнення творити красу. Пан Євген – один із тих, хто радо відгукнувся на ініціативу добродійної виставки у Фонд “Діти Чорнобиля”.

У м’якому світлі, просіяному крізь скляну стелю залу, картини розмістилися на перетині доріг всіх напрямків кипучого бізнес-центру Едмонтону. Тут я вперше зустрілася і познайомилася з порівняно недавно прибулою до нашого міста художницею Оксаною Мовчан. Миттєво привернули увагу очі жінки – великі і ясні, повні думок, почуттів і магнетизму. Тут я бачила її картини вперше. Потім знов і знов розглядала їх на інтернет-сторінці сестер Мовчан. Картини Оксани – багатовимірні, багатосюжетні, прості і складні водночас – прості плавністю і правдивістю ліній, складні переходами з одного виміру в інший, мереживами незліченної кількости мініатюрних нюансів та деталей. Надаю адресу web-сторінки: movchanart.com  – подивіться самі. Там же можна почерпнути інформацію про її чис-ленні творчі виставки. Народилася Оксана в Києві, появившись на світ вересневого дня. Закінчивши художню школу, навчалась у Художньому Інституті (сьогодні – Українська Академія Мистецтв) столиці, а тепер живе і творить далеко від України, у Канаді.

Поряд з роботами Оксани розмістилися казкові картини Ірини Карпенко. Як і Оксана Мовчан, Ірина народилася в Києві і закінчила ту ж Українську Академію Мистецтв. Саме в цьому навчальному закладі навчався колись наш славний художник пан Вадим Доброліж...

Проживає Ірина в Едмонтоні вже два роки. Використовує техніку офорту та акрилику, малює аквареллю та гуашшю, шукає себе в новій техніці мистецтва на склі. Живою мовою своєї творчости Ірина дарує цьому світові багатство і глибину жіночого світогляду – барви та узори любові, добра, світлої енергії, радісного світосприйняття і життєвого оптимізму. Ірину можна часто зустріти на численних заходах української громади Едмонтону. Вона оздобила “Український довідник” Провінційного Відділу КУК, проілюструвала збірку віншувань „Перша зірка” для Університету Альберти, оформляє декорації для самодіяльного драматичного театру “Сузір’я”.

Валерій Семенко народився на Буковині, в чудовому зеленому місті Чернівцях, коло мурів резиденції буковинських митрополитів – те-
пер корпусів Чернівецького Держуніверситету, на узвишші, що піднімається над Чернівцями і кучерявиться кронами багаторічних дерев університетського парку. Десь там, в нешироких тихих вуличках коло резиденції або в затишному дворику батьківського дому, він увібрав у себе зіркасту долю художника. Закінчив факультет графіки Поліграфічної Академії у Львові. Працював художнім директором у видавництві Льва Толстого. Валерій переносить на полотно свій світ любови до історичного минулого України, її культури, спадщини. На його полотнах коні, птахи, квіти, виноград і яблука, фіалки і троянди, дівчата і хлопці, дні і ночі, роздуми і танці – минуле і сучасне, наш світ його очима – для тих, хто буде милуватися картинами наших днів у майбутньому.

У сяючому гранітними стінами залі далекого від України міста Північної Канади біда Чорнобиля звела під одним прозорим дахом пана Євгена Прокопа, подруг Ірину Карпенко і Оксану Мовчан, Валерія Семенка і Романну Поріцьку, щоб додати до сутінків радіоактивної невидимої напасти, завислої над Україною, світлих нот надії і віри. Навколо в суєті обідньої перерви проходили перехожі, зупинялися, розглядали, читали, ніби доторкалися очима і думками до нашого оголеного двадцятирічного болю.