СВІТ МУЗИКИ   На радість собі і людям

На запрошення музичного фестивалю “Золотий клен” до Канади прибув з України гурт “Плач Єремії”. Створений 1990 року з учасників львівського театру пісні “Не журись”, гурт “Плач Єремії”, очолюваний від початку існування Тарасом Чубаєм, випускником Львівської консерваторії (клас альта), став культовим на Західній Україні та здобув величезну популярність по всьому світу. Озираючись на пройдений шлях, керівник ансамблю відкидає будь-яку спланованість успіху колективу і тішиться з того, що має змогу творити за власними законами, вільними від стандартів. За плечима ансамблю перемоги на “Червоній руті” 1991 року в Запоріжжі, “Золотій жар-птиці” Таврійських Іграх (1996) та ін., а також випуск низки альбомів: “Двері, як насправді є” (1993), “Най буде все, як є” (1995), “Хата моя” (1997), “Наше Різдво” та “Наші партизани” (1999). У серії “Українська колекція” 2002 р. вийшов диск із кращих записів гурту під назвою “Рок легенди України – Плач Єремії”. Окремою сторінкою творчости гурту є запис пісень “Наш Івасюк” (2003). Того ж року вийшли ще дві платівки: “Світло і Сповідь” із камерним оркестром “Віртуози Львова” та формацією “Піккардійська терція” і “Подорож у Країну Бас”. Свій стиль учасники гурту характеризують як “всесторонність і неоднозначність, змінність і первинність”. Їх вирізняє особливо дбайливе ставлення до поезії, музики і вишуканости звуку.

Розповідає Тарас Чубай:

“Під час читання поезій батька музика сама виринала в мені. (Співає):

Коли до губ твоїх лишається півподиху,

Коли до рук твоїх лишається півкроку,

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко.

Моя кар’єра на сцені почалася 1987 року з цієї пісні. Мені тоді було 17 років. Саме цю пісню почули знайомі мого батька Юрій Винничук і Віктор Морозов. Тоді ж я познайомився з Андрієм Панчишиним, і ми започаткували театр пісні “Не журись”. Саме з цим театром 1989 року я уперше приїхав до Канади.

Я завжди мріяв мати більшу групу музикантів. Із Всеволодом Дячишиним із нинішнього складу ми знаємося з юнацьких літ, коли 1985-1986 рр. разом грали в ансамблі “Циклон”. Ми виконували український рок підпільно. 1990 року вперше вийшли на сцену у складі двох гітар, бас-гітари Всеволода і віолончелі. Групу назвали за батьковою однойменною збіркою і її заголовною поезією “Плач Єремії”. Батько був для мене символом свободи. Своїми віршами, манерою розмовляти, одягатися він робив виклик системі. У тих максимально несприятливих умовах навколо нього почало формуватися особливе культурне середовище, якого нам так бракує нині. Іван Дзюба писав: “Григорій Чубай був однією із найпривабливіших і найзворушливіших легенд українського безчасся 70-80-их рр.” Він прожив лише 33 роки.

Я також пишу музику на вірші сучасних українських поетів, які є моїми друзями, насамперед на поезії Костя Москальця, Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олега Лишеги, Івана Малковича... Для мене планка української справжности виконавця є дуже високою. Головне – щирість прагнення стати українськими. Узагалі сьогодні в Україні модно бути україномовним. Мені важко уявити більш українську групу, як “Кому вниз” із Донецька. Зараз залишилося дуже мало справжньої, автентичної  української  музики, так само рідкісними в нашій культурі є елементи західного штампу – поп- і рок-музики. Треба розуміти, що ми довго були під російсько-совєтським гнітом, але треба поступово українізовувати національно-культурний простір.

Наші альбоми будуть з’являтися тоді, коли вони добре вийдуть, а не за законами шоу-бізнесу і не задля комерційного успіху. Дякувати Богу, що ми маємо змогу так жити собі і людям на радість, і не бути схожими на інших. Від 2003 р. ми нічого не записуємо на СД через дуже поширений піратський Інтернет, який нівелює видання альбомів у плані комерційної доцільности. Я думаю, як правильно організувати наш веб-сайт.

Протягом двох з половиною років я вів передачу на “Новому каналі” ТБ, на якій побувало багато відомих людей. У кінці кожної програми я співав із кожним моїм гостем українську пісню, якої його навчав перед початком зйомок. На жаль, роль телеведучого займає багато часу, який я мушу ділити між власним ансамблем і вихованням донечок. Мрію бачити їх вільними, достойними, впевненими у собі людьми.

Наступного року “Плач Єремії” відзначатиме своє 20-річчя. Традиційно ювілейний концерт відбуватиметься у Львівській опері 2 січня. В репертуарі нашого гурту твори цьогорічних ювілярів – мого батька і Володимира Івасюка (їм би виповнилося по 60 років), а також Б.-І. Антонича, до 100-ліття якого плануємо провести фестиваль у день його народження – 5 жовтня. Антонич належав до представників львівського бомонду початку минулого століття. Тодішній творчий сплеск можна порівняти хіба що з ренесансом 80-х – початку 90-их рр. Чудові були часи! Помаранчевий вибух нагадав їх мені. Я перебуваю під враженням того піднесення й досі. Перестав дивитися телевізор – від нього саме пригнічення. Більшість нормальних людей тікає з гамірного міста на природу, щоб зосередитися. Із кожного з нас починається країна. Якщо ти в порядку, то зможеш багато справ привести до ладу. Людина може мріяти про поверення у місто своїх дитинства й молодости. Дуже люблю Львів і львів’ян, але до нинішнього Львова не маю бажання повертатися. Там щось нове кипить, вариться, я беру в цьому участь, але не мушу там жити.

Наш народ перебуває на перехідному етапі. Нам потрібне здорове почуття національної згуртованости. Ми маємо розрізнене суспільство з полярним менталітетом, особливо щодо Росії: галичани на власній шкурі відчули “палкість” обіймів москаля, а східняки сприймають його як “старшого брата”. Наступні президентські вибори можуть породити колосальний сплеск національного спротиву, якщо буде обраний кандидат з антинаціональною програмою. Нам потрібно об`єднатися навколо національної ідеї. На цьому єдино правильному шляху ще дуже багато роботи”.

Наталя Стадник