Кілька
питань до Майкла Іґнатьєва
Нещодавно в Торонто
відбулася зустріч голови Ліберальної партії Канади Майкла Іґнатьєва з
представниками українських громадських організацій.
Очевидно,
враховуючи реальну можливість оголошення виборів, сам факт такої зустрічі не
став несподіванкою. Новообраний, або “коронований”, як люблять підкреслювати в
канадській пресі, лідер Ліберальної партії Канади Майкл Іґнатьєв не викликає
довіри чи симпатії в пересічного канадського виборця українського походження. На
зустрічі п. Іґнатьєв мав можливість пояснити свою позицію та вибачитися за
вислови, образливі для більшости українців. Але, на жаль, він не використав
цієї нагоди...
У
Торонто, так само як і в Едмонтоні та Вінніпегу, де подібні зустрічі відбулися
кілька місяців раніше, п. Іґнатьєв виголосив стандартну промову, порушуючи теми
закордонної політики Канади та питання імміграції. Але головного, чого
очікували всі канадці українського походження, голова Ліберальної партії Канади
так і не сказав – п. Іґнатьєв не вибачився за його принизливу та несправедливу
для цілого народу оцінку української історії та ролі українців.
Пригадаймо,
що у 1993 році п. Іґнатьєв створив серію документальних короткометражних
фільмів “Кров і приналежність” для станції BBC. У фільмах автор намагався показати українську “племінну
відсталість” та безпідставно обплямив українців, оскаржуючи їх в антисемітизмі.
Згодом канадська станція TVO також
показала серію, що викликало бурхливу негативну реакцію з боку канадських
глядачів українського походження. Телестанція TVO організувала дискусійну панель, в якій серед багатьох
інших взяв участь проф. Орест Субтельний, який піддав критиці презентацію
української історії “в інтерпретації” Майкла Іґнатьєва. І якою ж була реакція
Майкла Іґнатьєва, тоді історика, а сьогодні – голови Ліберальної партії Канади?
П. Іґнатьєв сказав: “Я лише представив неупереджений аналіз українського
націоналізму”.
П’ятнадцять
років тому, коли йому ще не потрібні були наші голоси на виборах, Майкл Іґнатьєв піддав сумніву навіть існування
суверенної та незалежної Української держави. У книзі “Кров і приналежність”
він пише: “Мені важко ставитися серйозно до України не лише через моє, як
космополіта, підозріле ставлення до будь-яких націоналістів. Глибоко всередині
я залишаюся тим, кого українці називають “великорос”, і це надає мені давнє
російське відчуття презирства до цих “малоросів”. Лише думка про українську незалежність
викликає в моїй уяві вишиті
селянські сорочки, завивання народних музичних інструментів, штучних козаків у
плащах і чоботах та запеклих антисемітів”.
Може, п. Іґнатьєв
змінив свої закостенілі погляди та відкинув негативні стереотипи, може,
несправедливо члени Блоку Квебекуа назвали його “зарозумілим аристократом”? На
зустрічі з представниками української громади в Торонто, Едмонтоні та Вінніпегу п. Іґнатьєв мав
золоту нагоду вибачитись за образливі та несправедливі вислови, але не зробив
цього. Натомість він висловив жаль, що невдало добрав слова. Одним словом,
вибачився за те, ЯК сказав, а не за те, ЩО сказав. Граф Іґнатьєв і сьогодні
сприймає українців як неосвічених та примітивних людей, які стерплять будь-яке
приниження і проголосують за нього – “великороса”, графа, дворянина.
Майкл
Іґнатьєв походить з російського дворянського роду. Він зростав на негативних
стереотипах про українців, закріплених дитячими спогадами та вихованням у
родині. Родина Іґнатьєвих
завжди вважала українців слугами, а Україну – лише частиною Великоросії.
Його дід граф Павєл Іґнатьєв
був на початку ХХ століття київським губернатором, а пізніше міністром освіти
при останньому російському імператорові Николаю ІІ (Миколі ІІ). Завданням
губернатора та міністра “освіти” було провести жорстоку русифікацію на
території України. Ось лише кілька прикладів царських указів і постанов, які
втілював в Україні Павєл Іґнатьєв:
- постанова про російськомовну освіту і заборона вживання інших мов у школах
Російської імперії;
-
указ про заборону ВСІЄЇ української преси;
-
постанова про призначення інспекторами і директорами шкіл ВИКЛЮЧНО
“великоросів”;
-
наказ негайно звільняти будь-якого вчителя, який виявляє прихильність до
українського;
-
наказ створити “правдиву історію малоросійського народу”, в якій пояснити, що
“Україна – це окраїна” Росії;
-
указ про заборону святкувати 100-літній ювілей Тараса Шевченка;
-
кампанія тотальної русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона
української освіти, друкування, Церкви.
Більш
ніж десятиліття тому на одному із заходів в Університеті Торонто канадська
журналістка мала нагоду розмовляти із батьком Майкла Іґнатьєва, Юрієм
Іґнатьєвим, який був тоді амбасадором з питань атомного роззброєння. В розмові
вона згадала своє українське походження. Відповідь графа Юрія показала
зверхність і поблажливість до всіх українців: “О, я з ніжністю згадую цю
провінцію. І хоч був тоді малим хлопцем, добре пам’ятаю просту сільську
дівчинку, яка працювала в нашому родинному маєтку і співала чудові пісні”.
А
ось спогад дитинства самого Майкла Іґнатьєва з його книги: “Я досі пам’ятаю українських націоналістів...
вони виглядали дивними та смішними... фанатичними та безглуздими”.
У своїй книзі “Кров і приналежність” п. Іґнатьєв
ставить питання цим “смішним українським націоналістам”. Він
запитує: “Вони колись бачили мапу світу? Як вони могли собі уявити, що Україна
колись стане вільною?”
Сьогодні нарешті треба відповісти на запитання графа
Майкла Іґнатьєва. Так, пане Іґнатьєв, всі довгі роки
брутального панування Росії, спочатку Російської імперії, а пізніше СССР,
українці в Україні та й тут, за океаном, не лише уявляли собі Україну вільною і
незалежною, але й боролися за це. Так, пане Іґнатьєв, ось уже скоро 20 років
всі мапи світу включають незалежну і суверенну державу – Україну.
У 2004 році, після довгої
відсутности (34 роки), Майкл Іґнатьєв повернувся до Канади. Керівництво Ліберальної партії скасувало
звичайну демократичну процедуру виборів кандидата в депутати, заборонило провести
голосування і авторитарно призначило п. Іґнатьєва кандидатом округу
Етобіко-Лейкшор, де живе багато українців. За іронією долі, керівники
Ліберальної партії позбавили двох інших кандидатів, канадців українського
походження, їх демократичного права брати участь у виборах і бути обраними.
Українська громада в Канаді численна
та добре організована, ми активно беремо участь у політичному та суспільному
житті нашої країни. Ми віддамо наші голоси на виборах за того провідника, який
на ділі, а не на словах доведе нам підтримку.
Треба визнати, що сучасний прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер
ніколи ані словом, ані натяком не образив українську громаду. Уряд Канади під
його проводом позитивно вирішив всі питання, рішення яких українська громада
домагалася десятиріччями, а попередні уряди відбували лише обіцянками. По-перше,
депутат
Джеймс Безан, член Консервативної партії Канади, висунув законопроект, що
визнає Голодомор 1932-1933 років в Україні геноцидом. Закон був
одноголосно схвалений Парламентом Канади. По-друге, Канада на міжнародному
рівні висловила беззастережну і рішучу підтримку України щодо її членства в
НАТО. По-третє, Уряд Канади під проводом прем’єр-міністра
Стівена Гарпера передав десять мільйонів доларів для вшанування пам’яті
українців, інтернованих за часів І Світової війни.
Сьогодні перед канадськими
громадянами українського поход-ження стоїть вибір – віддати свої голоси за
провідника, який розуміє питання, що турбують українців у Канаді, прихильно
ставиться до потреб нашої громади в Канаді, а на міжнародному рівні підтримує
євроатлантичну інтеграцію України, чи... проголосувати за лідера, який зневажає
українців.
Ми знаємо, що політики також люди, і
їм притаманно помилятися. Але якщо Майкл Іґнатьєв хоче бути
прем’єр-міністром Канади, він мусить навчитися визнавати свої помилки. Звичайно,
кожен повинен шанувати історію власної родини. Але варто нарешті зрозуміти, що
часи панів та їх слуг давно минули.