Доволі довго
вже після недвозначного виявлення політики сучасної влади на чолі з Віктором
Януковичем (ВЯ) деякі представники суспільно-громадських структур у діаспорі
відбули зустрічі або із самим ВЯ, або йому підвладними. Інші висловили бажання
відбути такі зустрічі. Тут мова виключно про тих, котрі зустрічаються або
бажають зустрічі в намірі представлення іншої точки бачення, ніж у ВЯ, а навіть
критики, а не таких, які вважають, що ВЯ робить добре діло.
Мабуть, є охочі, які глибоко переконані в можливості такою зустріччю чи
розмовами завернути курс політичних промосковських процесів. Одначе коли
поглянеш глибше в це явище, виглядає, що ті, що зустрічаються, не вірять у
правдоподібність переконати ВЯ чи Костянтина Грищенка, чи Ганну Герман. Радше
вони обґрунтовують своє бачення тим, що вважають потрібним зустрічатися, щоби
представити свою позицію, а навіть запротестувати проти діючої проросійської
політики.
Тому в першу чергу треба констатувати незаперечну дійсність, що хоча
відбулися декілька таких зустрічей, поки що політика ВЯ не змінилася, а агресія
Москви не припинилася. Правда, ніхто не
збирається зустрічами чи розмовами припинити агресію Москви.
Одначе незаперечним також є те, що принаймні при одній із таких зустрічей
ЗМІ ВЯ використали зустріч для власної пропаганди, мовляв, “дивіться, ми
зустрічаємося з діаспорою” або “дивіться, діаспора з нами говорить, а ми з нею”
та в додатку “дивіться, які вдоволені представники діаспори нашою політикою”.
Щоби не збаламучувати людей щодо цього питання, тобто відносин між режимом
ВЯ, Москвою та українською діаспорою, конечним є чітко і ясно викласти
українське патріотичне, а то й націоналістичне становище, а воно є таке: Москва
намагається щонайменше впливати, а більш правдоподібно керувати політикою України.
Для цього Москва впровадила у цю політику своїх людей в Україні, тобто фактично
своїх (т. зв. п’яту колону), а також яничарів і рабів-малоросів. Режим в
Україні ВЯ служить цим інтересам Москви.
Є тільки два шляхи, щоб запобігти цій політиці: це змінити курс політики ВЯ
або звалити демократичним шляхом цей режим, який був впроваджений
лже-демократичним способом. При цьому треба пояснити, чому “лже-демократичним”:
бо вибори в лютому відбулися в реалії бідности виборця в Україні, при
використанні підкупу, надання послуг, а то й застрашення. Міжнародні
спостерігачі не в силі були це спостерегти.
Перший шлях, що не після сильної аргументації чи переконливої бесіди, а
тільки після політичного тиску може і прийти зміна курсу політики. Цей тиск
режим повинен відчувати внутрішньо і зовнішньо. Демонстрації, маніфестації,
політичні віча в діаспорі проти політики ВЯ підсилюють такий тиск внутрішньо і
зовнішньо. Вони також наснажують громадян України, які найголовніше бажають не
бути упослідженими. Коли в солідарності з ними співпрацюють і їхні національні
брати та сестри поза Україною, рівночасно представляючи проблему перед чужим,
інколи для режиму дуже потрібним світом, громадяни України почуваються
заохоченими до дальшого чину.
Я не забуду одного приїзду до США першого Президента Леоніда Кравчука,
проти якого за відносно короткий час наставилися громадяни України, зокрема
через корупцію і відсутність економічних реформ. Я виконував роль одного із
зустрічаючих і був при Президентові, коли він входив до залу, де зустрічала його
українська діаспора на прийнятті в Нью-Йорку. Його вітали надзвичайно тепло і з
оваціями. Сам Президент Кравчук з великим завдоволенням, але таким подивом
потиху зреагував на це вітання словами: “Чому ж мене не зустрічають так само в
Україні?” Я зразу зрозумів помилку діаспори і відповів йому, може, й нечемно,
на вухо: “Бо ці люди не живуть під Вашою владою”.
Другий шлях, мабуть, більш правдоподібний. ВЯ не змінить курсу політики під
жодним тиском та у критичному стані подасться за допомогою до своїх покровителів
у Москві. При такій настанові залишається тільки другий варіант – звалити цей
режим демократичним способом, громадянською непокорою та тиском зовнішніх
чинників. Це може закінчитися імпічментом, новими виборами або і захопленням
приміщень тощо. Головне, щоби не було надуживання або кровопролиття.
У кожному випадку обидва сценарії далеко більш реальні при використанні
живого протесту, а не чемної бесіди. Для того, щоб це зрозуміти, треба пізнати,
хто такі актори сьогоднішньої влади в Україні. Якщо хтось вірить, що це
прямомильно скеровані українські патріоти, то давайте з ними бесідувати. Одначе
я їх бачу як руку Москви, яка ніколи не погодилася із втіленням концепції
незалежности України, яка, як сказав її посол в Україні, думає, що українці і
росіяни – єдиний народ, тільки росіяни старші, а ми молодші, і тому повинні
слухатись. З таким режимом не можна бесідувати, а треба боротися.
Аскольд Лозинський