Дмитро Яворницький на Соловках

Двадцятишестирічний Дмитро Яворницький закінчив навчання у Харківському Університеті, на історично-філологічному факультеті. Тут він і залишився позаштатним стипендіатом для підготовки на професора російської історії. Але раніше зацікавлення етнографічними дослідженнями, а передусім історією Запорізького Козацтва, підштовхнуло молодого адепта серйозніше вивчати існування Запорізької Січі та її минуле. І саме через козакофільство та погляди Дмитра на причини зруйнування Січі 1775 року несподіваним нападом російських військ, а також арешт останнього кошового отамана Петра Калнишевського та його заслання на Соловки були причиною позбавлення Яворницького стипендії, а згодом і звільнення з роботи. Попечитель Харківського навчального округу генерал Максимович спричинився до позбавлення праці Яворницького, який ще більше захопився незгасимою любов’ю до того ж таки Запоріжжя. Воно підбадьорило історика до подальших пошуків за архівними матеріалами і народних переказів про Козаччину. Зібравши багатющі відомості про цю добу Козаччини з її земель, які пішки сходив, їх використовував для своїх статей та наукових рефератів. Через неуспіхи в пошуках праці на рідній Україні 1885 року він переїхав до Петербургу, де влаштувався на викладача історії та літератури у Миколаївському інституті благородних дівиць та в інших гімназіях.

“Тут я відірваний від усього, – писав до Якова Павловича Новицького, – що було миле мойому серцю... Тут ні Січі, ні степу, ні Дніпра, все так далеко, далеко від мене...” Крім громадської діяльності, Яворницький запізнався ближче чи не з кожним українським діячем: художниками, скульпторами, музикантами, артистами тощо. Його помешкання стало “збіговищем” для студентів та приїжджих з України. Непосидющий, весною 1887 року, 125 років тому, Яворницький вирушив у дорогу на далекі Соловецькі острови, оточені водами Білого моря, з думками знайти у Соловецькому монастирі архівні документи про запорожців. Наважитися на таку важку поїздку не було легко, але впертий ентузіаст, шукач правди про П. Калнишевського хотів довідатися дещо більше про його трагічну долю, яку призначила по праву своєї влади повелителька цариця Катерина Друга. Сам отаман Війська Запорізького Низового від 1765 року до 1775 героїчно обстоював територіальні права Запоріжжя від зазіхань царського уряду аж до його остаточного знищення нещадною німкенею Катериною – імператрицею Росії та чи не найбільшою русифікаторкою України.

У дорозі в цей північний край, оповитий постійним холодом, бачив Яворницький все те, на відміну від квітучої рідної української землі, що йому в голову не входило: убогі села з чорними закопченими димом хатками, розкиданими в лісах; товпи жалюгідних кріпаків в обдертому лахмітті та групи напівголих і голодних дітей, які, підходячи до потягу, жадібно просили у панів шматочка хліба.

Незабаром історик зупинився в місті Архангельську – морському та річковому порту, де зголосився до губернатора Голіцина за допомогою. Згоди, щоб поїхати на Соловецькі острови, від нього було важко отримати, та все-таки за його дозволом довелось плисти на пароплаві майже 20 годин. Керманичі пароплава були ченці, які підказали Яворницькому про те, які чекають на нього повинності щодо його побуту на території Соловецького монастиря, заснованого 1436 року для пункту освоєння Північної Росії та стримання нападів шведських чи англійських ворогів. Тут перебувало понад 5 тисяч кріпаків для примусової фізичної праці, величезне число ув’язнених, засланих на поневіряння та уярмлених противників Російської імперії від XVI ст. до половини XX століття. Про свою ціль побуту на острові Дмитро розповів найвищому начальнику – Архимандриту. Він дозволив оглядати саме ті місця, де перебував 85-річний Петро Калнишевський – в’язень впродовж 25 років у темній, сірій ямі, не бачачи світла, сонця денного, без можливостей дихати свіжим повітрям і тільки інколи чути людський голос. З неабиякими благаннями начальства історику пощастило ознайомитися з архівними матеріалами. Поміж різними документами він натрапив на опис тих місць, де просидів український кошовий та інші тюремники. У маленьких камерах під надійними замками просиджували три категорії каторжників. Останніх називали найбільшими грішниками, бо так веліла їх покарати цариця Катерина ІІ. В’язні третьої категорії скоро вмирали від нестерпних мук, бо в підземних ямах їм приковували залізяками обидві ноги і ліву руку, а без всяких рухів вони замерзали від холоду. Від нестерпного знущання каторжники дичавіли, а на них ще й пускали голодних пацюків. Великими купами вони були нестерпними: живцем обгризали носи, вуха та пальці на руках і ногах. Жорстоких страждань каторжники не були спроможні витримувати.

Що так довго прожив у соловецьких тюрмах старий Калнишевський – не хочеться вірити. Після дарованої йому “волі” він зовсім слабим лишився на Соловках аж до самої смерті, яка через два роки настала на 112-му році його довгого життя. Поховано його під стіною головного монастирського собору, де під однією із трьох плит на могилі “убієнних” було написано ім’я отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського.

Соловки – це дуже болісний злочин російської та комуністичної імперій, який ніколи не матиме ні прощення, ні забуття серед українського народу. Соловки з його чернецтвом – це величезний гріх імперської ідеології супроти української культури, яку творили найкращі українські інтелектуали. Тож молімося Всевишньому, щоб те, що сталося на Соловках, ніколи більше не повторилося.

Павло Лопата

 
PHOTO

Дмитро Яворницький