Чому потрібні переклади українських класичних творів на світові мови?

Богдан Мельник

Старий рабин навчав малих жидиків, кажучи, що все, що Єгова сотворив, “є найкраще і не може бути ліпше”. До нього приступив горбатий хлопчина, скривився і запхинькав: “І м...м... мене?” Рабин глянув на нього уважно і промовив: “Як на горбатого, то ліпшого не міг сотворити”.

Але жарти набік! Бог є справедливий і до всіх народів ставиться однаково: дав кожній людині руки, ноги, мозок, і не його вина, що не всі ними користуються так, як треба. Бог зарядив, щоб представник кожного народу з’явився перед ним і розповів про свій народ. Першим виступив англієць. Він сказав: “Ми створили велику імперію, і на ній сонце не заходить”. Німець розповів, що його народ дав світові техніку і неперевершених композиторів, а француз похвалився досягненнями у мистецтві і літературі. Кожний представник наголосив, що є господарем на своїй землі і має свою незалежну державу. Насамкінець ледве лізе і тягне за собою тяжкі кайдани на ногах виголоднілий, у драній одежі чоловік. Він став і стоїть мовчки. “Ти хто такий?” – запитав Бог. Чоловік глянув з-під лоба, як пес, і промовив: “Aбo я знаю, хто я? Мене всяко називають: то хохлом, то малоросом, русином, австріяком, а теж і хамом. Одні кажуть, що я руский, інші, що я поляк, а деякі, що румун. Боже, чому Ти мене так скривдив?” На те Бог сказав:  “Слухай, чоловіче, починаючи від княжих часів, я давав тобі нагоду утвердити свою державу, а що з нею зробили твої верховоди? Вони її роздирали на куски, билися між собою, як божевільні, і приводили собі на поміч дикі орди, які грабили, пустошили край і забирали народ в ясир. Ці кайдани на ногах будеш так довго тягати, аж поки не зрозумієш правди, що волю треба собі вибороти, і ніхто чужий тобі її не дасть”.

Тепер прошу зі мною зайти до хати моїх батьків у селі Плавуча Велика близько Зборова, де сусіди любили сходитися вечорами на розмову. Саме в той час вони нарікали на польських закукурічених хвальків, які завзялися нас переробити на поляків. Один сусід не втерпів і вигукнув: “А що світ на то скаже? Га?” Він і всі присутні були переконані, що світ про нас думає, нами клопочеться і стане в нашій обороні. Аякже! Адже той світ віддав нас на пожертя нашому відвічному ворогові. Він теж був глухий тоді, коли москалі голодом виморювали мільйони наших благородних хліборобів, хребет народу. Кацапи в той же час вимордували майже дощенту еліту нашого народу, письменників, науковців, професорів університетів, усіх, хто у період т. зв. українізації виявив свою любов до України. Усім відомо, які жахіття переживав наш народ у Другій сітовій війні у зашморгах дикунів зі Заходу і Сходу.  Кості моєї матері і сестри лежать десь у сибірській мерзлоті.

Мені пощастило разом з тисячами втікачів вирватися із пекла на нашій землі, і я в 1944 році опинився в Німеччині. Гітлер мав у плані заселити Україну німцями, а українців вимордувати. Нацисти виховували молоде покоління брехнею, що на сході Європи живе якесь напівдике плем’я, відламок москалів. Одна німецька студентка, почувши мою німецьку мову, була здивована, що я походжу з тих країв, де живуть підлюди. І була немало зашокована, коли від мене довідалася, то в Україні є міста, університети, театри тощо.

По закінченні війни я в м. Реґенсбурґу вивчав англійську мову у школі для перекладачів. Через три роки виїхав до Англії на працю в сільському господарстві. Там у великому гуртожитку я зорганізував хор і танцювальний гурток.  Зі своєю програмою ми виступали у різних клубах, де я на вступі давав пояснення про те, хто ми і звідки. Це давало мені нагоду знайомитися з місцевою елітою. Ніколи я не зустрів бодай однієї людини, яка чула про український народ і його змагання до самостійности. На моє пояснення, що я українець, мені говорили: “О, то ви русский!” Англійці були щиро переконані, що українці є племенем москалів, їх побратимів у війні. Правда, їх теж баламутили і польські шовіністи, які твердили, що ми є частиною героїчного польського народу.

Ну, то що нам робити, коли наші сусіди нас викреслюють з історії?  На те дав відповідь колишній американський президент Білл Клінтон у своїй промові в Києві перед масою народу. Він кілька разів закликав: “Борітеся – поборете!” Американець нагадував нам Шевченків рецепт на наші проблеми. Отже, не жебрацьке м’явкання і очікування помочі від когось, бо непотребам ніхто не збирається помагати. НІХТО! Чужинці, кому це треба знати, добре поінформовані, що Україна майже вповні зрусифікована, що в ній господарюють як не москалі, то наші запроданці-зрадники, що в Києві тяжко знайти українську книжку або газету, що там на вулиці не чути української мови, а як нею заговорите, то на вас дивляться, як на темного селюка. Хто дивиться? Та ті ж ніби українці, а насправді темні хохли.

То що нам робити? Відповідь на те є одна: боротися! А нашою зброєю і на Батьківщині, і на чужині є книжка!  Довгі століття ми були в Європі, коли йдеться про літературу, невидимим народом. Про те дбала дика Москва, яка відомими заборонами, нечуваними в історії людства, засуджувала на неіснування великий і талановитий народ,  забороняла нашу мову, пісню, молитву, театр тощо і рівночасно впроваджувала нахабно свої звироднілі “каки” і “штоки”. 

Про вартість книжки І. Франко сказав: “Визначні твори будь-якого письменника повинні бути перекладені на інші мови, бо лише літературні твори, поширені в перекладах серед різних націй і визнані ними, можуть вважатися класичними, світовими”.

Українцям у діаспорі доля дає чудові можливості потрудитися, щоб світ нас пізнав і з гарної сторони, пізнав наші неперевершені літературні скарби, нашу класику. Але тут є одна передумова. Мусимо глянути на себе і перевірити свій патріотизм, своє ставлення до нашої літератури. Правдивий патріот ніколи не завагається купити українську книжку і причинитися цим до її поширення у світі. На жаль, того зрозуміння нема. Двомовні видання “Лиса Микити”, “Мойсея” Івана Франка та “Енеїди” Котляревського в Торонто не викликали ніякого зацікавлення навіть інтелектуальної еліти української громади. Така сама недоля судилася і англомовній книжці “Проти течії” в обороні української правди перед розвалом московської тюрми народів 1991 року. Професор Оттавського Університету Патриша Морлі писала мені: “Ви впровадили мене, як і обіцяли, у незнаний мені світ”, отже, український світ. Кореспондент Ширлі Мей захоплено писала: “Місце Вашій книжці у бібліотеках хоч би задля самої історії. Я перший раз у житті розумію в маленькій мірі історію всього українського народу”. Таких відгуків було багато від неукраїнців, а українці в той самий час лежали нижче гадючого черева і надіялися – на кого?..

Попереду в нас величезні завдання, бо втрати наші у царині духа такі, що вже далі нікуди. Залишаються дві дороги: зникнути як окрема національна спільнота або послухати поради троянського, тобто козацького отамана з “Енеїди” тим козакам, які, зневірені, готувалися тікати з фортеці:

Куди? Вам сорому немає?
Хто чув? Троянець утікає!
Чого наш славний рід доживсь!
Що скаже світ про нас, трояни?
Що ми шатерники-цигани,
Що ми трусливіші жидів.

На поставлене у заголовку питання відповідаю: я взявся за перекладацьку роботу, щоб допомогти зупинити зливу ворожої брехні про наш народ і щоб дати культурному світові можливість пізнати наші духовні скарби. Доля дала нам і тим, хто по війні опинився на Заході, шанси зробити щось корисне для нашої прекрасної, але дуже нещасливої України. Шанси кожному згідно з його талантом чи матеріальними можливостями. Пам’ятаймо Франкове: “Кожний думай, що на тобі мільйонів стан стоїть, / Що за долю мільйонів мусиш дати ти одвіт”. І багато з нас це робить:  виступають з національними танцями (вже аж до переситу!), малюють писанки, грають на бандурах тощо. Але цього не вистачає, щоб чужинці мали повний образ того особливого феномена, ім’я якому – УКРАЇНЦІ. Бо виринає виправдане запитання: а де ваш Шекспір, Ґете, Толстой, письменники високого класу? Що, нема? Є, ще й які!  І хоч москалі і поляки обдурювали світ у часах нашої неволі, що українського народу нема, а є темні хохли з примітивною мовою, що говорять зіпсованою мовою сусідів, то нашим обов’язком є здивувати світ культурними скарбами і літературними шедеврами Шевченка, Франка, Котляревського та інших. Ті, хто має знання якоїсь чужої мови, повинні братися за перекладацьке перо, а інші – допомагати грішми видавати книжки для бібліотек Заходу. За нас ніхто того НЕ ЗРОБИТЬ!  НІХТО! Пам’ятаймо, що картою вступу в коло культурних народів є КНИЖКА!