Ренегатство Олександра Мороза, зокрема згоду СПУ разом з
Партією регіонів та комуністами утворити парламентську більшість, здебільшого
називають “зрадою”. На підтвердження цього висновку одразу ж пригадують історію із так званою “канівською
четвіркою”, коли у 1999 році Мороз проігнорував домовленість щодо висунення від
опозиції єдиного кандидата у Президенти, яким мав стати Євген Марчук. Цим
вчинком Мороза одразу ж скористався Кучма, який і став Президентом України.
З того часу “зрадництво” стало невід’ємною складовою у політичній
практиці СПУ та Олександра Мороза. Проте не лише це викликає огиду. Впродовж
багатьох років Мороза терпіли, толерували й стимулювали його дії саме ті, хто
сьогодні його активно засуджує. “Великий
політик” – так про Мороза нещодавно говорила Юлія Тимошенко. Це “український
Кваснєвський” – упродовж багатьох років, наче заклинання, повторювала більшість
націонал-демократів. Лише українські націоналісти застерігали суспільство від
цього “троянського коня”. Але хто прислухається до гласу волаючого у пустелі?..
Сьогодні “помаранчеві” опо-ненти звинувачують Мороза у
“непослідовності”. Проте саме Мороз, незважаючи на формальну приналежність до
“команди Майдану”, був найпослідовнішим у відстоюванні політики, яку він обрав
ще під час “канівської четвірки” і яка не має нічого спільного з ідеалами
Майдану.
Нагадаємо, що рішення про підтримку кандидатури Віктора Ющенка на
посаду Президента Олександр Мороз прийняв після того, як сам зазнав нищівної поразки.
Це був для нього єдиний шанс затриматися у великій політиці. І він цим шансом
сповна скористався, незважаючи на те, що ідеологічні й політичні засади СПУ
були діаметрально відмінні від гасел, з якими йшов на вибори Ющенко.
Шантажуючи Президента пе-реходом в опозицію, Мороз “вибив” ключові
посади в урядах Тимошенко та Єханурова. При цьому сама СПУ фактично одразу ж
перейшла в опозицію до Президента і двох “помаранчевих” урядів. Так, СПУ та її
лідер О. Мороз навідріз відмовилися підтримати урядові законопроекти щодо
вступу України в СОТ та НАТО. Натомість внесли до Верховної Ради законопроект
про надання російській мові статусу офіційної, що на практиці означає
реалізацію мовної політики Партії регіонів. Наймасовіші пікети будинку уряду
були організовані саме соціалістами. Справжнім викликом Президентові Ющенку
стало братання Мороза із російською шовіністичною партією “Родіна”, активісти
якої перманентно пред’являють територіальні претензії Україні. Можна наводити
безліч інших прикладів, які свідчать, що зрада Мороза насправді відбулася
значно раніше, аніж про це говорять колишні його “побратими”. Сьогодні вони, а
також, на жаль, Президент Ющенко лише розплачуються за свій політичний
примітивізм та легковірність.
Правда, у цій історії є один позитив: вчинок Мороза має вирівняти
хребти багатьом українським політикам. Але це відбудеться за умови, якщо
політичний сколіоз не став їх хронічною хворобою.
Прийнято вважати, що кульбіт Мороза матиме серйозні політичні наслідки
для подальшого розвитку України. Це – правда, але про це згодом. Передусім
альянс СПУ з “Регіонами” та комуністами
може мати негативний вплив на свідомість суспільства в цілому. Відтепер
не в одного пересічного громадянина закралася думка, що успіх у житті напряму
залежить від ренегатства, лицемірства і цинізму, зокрема розвинутости цих рис
характеру. Кожен, хто вдаватиметься до зради, відтепер бачитиме перед собою
образ Олександра Мороза – респектабельного голову Верховної Ради України.
Боротися із цим явищем набагато важче, аніж, скажімо, із фальшивими
стереотипами про агресивність НАТО.
Що тепер чекає на Україну?
Відповідь на це питання слід шукати у програмних засадах Партії
регіонів як домінуючої сили у новій
парламентській більшості. У внутрішній політиці, без сумніву, переважатимуть
біло-сині пріоритети: федералізація країни, “регіоналізація” російської мови на
значній території держави, повернення до економічної та соціальної політики
часів прем’єрства Віктора Януковича з усіма наслідками, які з цього випливають.
Нова більшість прагнутиме реалізувати власний зовнішньо-політичний
курс, який визначається проросійською орієнтацією, суть якої зводиться до
вступу України до ЄЕП з подальшою її інтеграцією у російський політичний та
культурний простір. Проте зовнішньополітичні прагнення “Регіонів” можуть
стримуватимуться Президентом України, який був і залишається найпослідовнішим
прихильником вступу України в ЄС та НАТО. Як розв’язуватиметься ця колізія –
невідомо. Усе залежатиме від твердости одної або другої сторони.
Очевидно, що правління “Регіонів”, СПУ та КПУ не буде безхмарним. Шок
від поразки рано чи пізно мине. Проте передбачити реальні обриси опозиції поки
що важко. Президент України Віктор Ющенко не приховує того, що не хоче бачити
НСНУ в опозиції. Почесного голову партії можна зрозуміти. Але у блок “Наша
Україна”, окрім НСНУ, входять християнські демократи під керівництвом
Стретовича, рухівці Тарасюка, кунівці Івченка, республіканці Матвієнка та
промисловці й підприємці Кінаха. Чи багато там потенційних опозиціонерів?
Поживемо-поба-чимо. Зрозуміло одне: “Нашу Україну” чекають нелегкі часи.
Улюбленою справою може зайнятися Юлія Тимошенко. Їй не звикати до
статусу опозиції, тим більше що реальних конкурентів на цій ниві у неї поки що
немає. Іншими словами, українська опозиція може об’єднатися довкола жінки із
справжнім чоловічим характером. Проте що робитиме Тимошенко з безліччю
бізнесменів на зразок Баграєва і Фельдмана, які сидять у Верховній Раді і яких
від однієї думки про опозицію кидає у холодний піт?
... У ці дні не один український патріот згадує про Майдан. І це вселяє
оптимізм.