Київ без Леніна

У ніч з 29 на 30 червня четверо молодих хлопців здійснили спробу демонтувати пам’ятник Леніну, одному з найбільших політичних авантюристів минулого сторіччя, засновникові та керівникові більшовицької партії, криваві злочини якої проти людства, й України зокрема, ще й досі озиваються невимовним болем у серцях мільйонів наших земляків.

Увага ЗМІ до цієї події, яку, будемо відверті, важко назвати неординарною, несподівано висвітлила деякі  цікаві аспекти суспільно-політичного життя України та її вітчизняного політикуму.

Насамперед треба відзначити, що антикомунізм як суспільний рух має в Україні своїх апологетів, які не на  словах, а конкретними справами намагаються вбити останній цвях у домовину комунізму. Цікаво, що “чинні” антикомуністи – це, в основному, молоде покоління, яке не відчуло на собі безпосереднього пресу комуністичної системи, однак вважає, що з її символами в особі пам’ятника Леніну треба боротися рішуче. Це може свідчити про одне: в Україні вже підросло покоління, для якого таке огидне явище, як “ленінізм-комунізм” у різних його формах і виявах, є органічно неприйнятним та ворожим для Української держави. Так, хлопці-демонтажники належать до націоналістичних організацій. Проте у даному випадку український націоналізм лише виступив ідейним каталізатором процесу, який можна вважати щепленням від комунізму та його різновидів – тоталітаризму і шовінізму.

В цілому реакцію суспільства на зухвалий намір демонтувати пам’ятник Леніну у столиці можна назвати адекватною. Захистити Ілліча вийшла лише купка “червоних” пенсіонерів. Цікаво, що нинішній вождь українських ленінців П. Симоненко наступного дня у Верховній Раді навіть не спромігся хоч на якусь заяву. Очевидно, що дерибан коштів Нацбанку, який цього дня відбувався у парламенті, його цікавив більше, аніж честь і гідність свого гранітного кумира.

Проте не про Симоненка мова. Вже наступного дня після спроби демонтажу на адресу генерального прокурора лауреат Шевченківської премії, український поет із світовим ім’ям Ігор Калинець та його дружина, відома громадська діячка, поетка Ірина Калинець надіслали листа такого змісту. Подаємо лист останньої: “Доводжу до Вашого відома, що я, Калинець Ірина Онуфріївна, політв’язень брежнєвських таборів (1972-1978 рр.), є співучасницею дій юнаків, які 29 червня ц. р. намагалися виконати рішення про знесення пам’ятника злочинцеві під псевдонімом Ленін у Києві. З вимогою знести пам’ятники кривавого комуністичного режиму, і зокрема пам’ятники названому злочинцеві, неодноразово виступала на Верховній Раді першого демократичного скликання. Вважаю ганебним, що в Україні ще досі стоять монументи цьому потворному ідолові брехні і насильства, масового терору і знищення невинних людей. Тому вимагаю долучити цей лист до порушеної проти згаданих юнаків справи і судити мене разом з ними”. Аналогічне звернення оприлюднив Герой України Юрій Шухевич. Чому згадую про ці листи? Бо вони, на мою думку, ілюструють тяглість антикомуністичного руху в Україні. А ще тому, що такі листи, напевно, найбільше зігрівали душі молодих патріотів, що перебували у Шевченківському РВВС міста Києва, та свідчать про готовність частини української інтелігенції не словами, а ділами підтримати тих, чиї вчинки вони визнають гідними і шляхетними.

Однак Калинці і Шухевич – це ще не вся українська інтелігенція. У цьому зв’язку характерною була поведінка вітчизняного політикуму. З-поміж народних обранців лише В’ячеслав Кириленко спромігся на чітку й однозначну заяву з вимогою демонтувати пам’ятники Леніну в Києві та інших містах, а також назвав “ганебним” факт ув’язнення молодих українців, які пошкодили постамент на Бессарабці. Революційний БЮТ – ані пари з уст. Народний блок Литвина – мовчання. Заявою розродилася вкотре реформована “Наша Україна”. Але якою! Думаю, що без досвідчених філологів і психіатрів не обійтися, щоб збагнути зміст цієї заяви, а відповідно позиції “НУ”. Ось для прикладу такий пасаж в одному місці: “Наша Україна” не поділяє та не підтримує подібних акцій та вчинків”. В іншому місці читаємо заклик “не забувати про справедливість, яка ніколи не буде встановлена, якщо внуків і правнуків розстріляних по тюрмах та закатованих у концтаборах українців будуть притягати до відповідальности та судити за прояв зневаги до символу тоталітарної епохи – постаті Леніна”. А ще в іншому партія “Наша Україна” закликає до виконання Указу Президента України Віктора Ющенка “Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні”, в якому, зокрема, йдеться про “вжиття в установленому порядку додаткових заходів щодо демонтажу пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених особам, які причетні до організації та здійснення голодоморів і політичних репресій в Україні, а також щодо перейменування в установленому порядку населених пунктів, вулиць, площ, провулків, проспектів, парків, скверів у населених пунктах України, назви яких пов’язані з іменами таких осіб”. Переконаний, що автори цього тексту самі не знають, що ж вони хотіли сказати своїм виборцям, суспільству в цілому. Думаю, що саме це словоблуддя – найкраща характеристика ідеологічної і політичної імпотентности “НУ”, яка ніяк не може второпати, у чому ж причина її такого низького рейтингу.

Свідомо не зупиняюся на Партії регіонів. Їхнє мовчання якраз дуже промовисте. Найбільша проросійська сила у парламенті приречена підтримувати нафталінний комунізм, оскільки між русофільством і комунізмом сьогодні сміливо можна ставити знак рівности.

Кажуть, що Київ ще довший час буде із надщербленим Леніним. Але це не головне. Рано чи пізно його таки приберуть із Бессарабки. Головне, щоб Київ без пам’ятника Леніну став містом без Леніна. А це означає, що його мешканці будуть справжніми українцями, а не хохлами і малоросами, які не відчувають потреби раз і назавжди покінчити із великим злом, що сфокусовано в чужому слові “Ленін”.

Богдан Червак, член Проводу Українських Націоналістів,

провідник Київської міської організації ОУН