22-25 червня у Львові проходив ІІІ Міжнародний
Конгрес на тему діаспори, участь в якому взяли понад 400 учасників із 28 країн.
Про його роботу, актуальні питання світового та європейського українства ми
попросили розповісти голову Європейського Конгресу Українців, провідника
Товариства української культури в Угорщині Ярославу Хортяні.
– Пані Ярославо, моє перше враження від роботи Конгресу:
потрапив у якийсь великий вулик, де всі одночасно розмовляють з усіма. І при
цьому ніхто нікого не перебиває. Складається враження, що на Конгресі, як
завжди, дуже багато емоцій. Чи не перешкодили вони головному?
– Звичайно, будь-які заходи, збори, зібрання українців емоційні. Знаю
дуже мало націй, які, бачачи, що в державі є проблеми і вона під загрозою,
спокійно за цим спостерігають.
Нам, українцям, емоції особливо притаманні, тому що дуже довго були
бездержавною нацією, зберігали Україну в піснях, у думах, у серці. Тому тепер
ці емоції виходять з нашої душі. Але за ними велике бажання бачити свою Батьківщину
вільною і заможною.
Єдине шкода, що людей, які тут збираються, в Україні ніхто не чує! Ані
місцева влада, ні центральна. Саме з цієї причини торік не приїхала на
парламентські слухання до Києва, бо знала, що там буде дуже мало українських депутатів.
Розумієте, я живу в такій країні, де закордонні гості – це пріоритет
усієї державної політики Угорщини. Вони встають і лягають з думкою про те, що
роблять угорці на Закарпатті, в Сербії, Словенії, Словаччині, Румунії. Партія,
яка забуває про те, що 5 мільйонів угорців проживає за кордоном, довго при
владі не втримається.
Повертаючись до вашого запитання, скажу, що наші емоції ґрунтуються на
справедливому бажанні мати ту Україну, яку ми заслужили. Європейську Україну, з
мудрою державною політикою, з національним хребтом. Державу, керівники якої не
плазували б ані перед Заходом, ані перед Сходом.
– Хто з українців із закордонної діаспори найкраще
вирішує свої справи?
– Не можу виокремити якусь громаду. Всі організації йдуть своєю
дорогою, кожна країна має свою специфіку. Якщо мені, наприклад, треба було
“воювати” в Угорщині за пам’ятник Тарасові Шевченкові, який нам не дозволяли
поставити, то в інших державах потрібно відстоювати збереження мови. Коли
почула про українців у Росії, мені волосся заворушилося від того, як їх
утискають. А який страх у них. Я кажу українцям із РФ, що діаспора може їм
допомогти. Але якщо вони дозволять себе залякати, тоді заявлю: “Ми все зробили,
що могли. Але не можемо замість вас голосувати, вибирати ваших керманичів.
Можемо допомогти вам у дуже багатьох питаннях, але в цих двох – однозначно ні”.
Проте говоримо про закордонних українців, які втрачають мову, а що
відбувається з українською мовою в Україні?
– Під час одного з інтерв’ю я почув побажання: “Ми
хочемо, щоб Україна так ставилася до своєї діаспори, як це робить та ж Росія”.
– Скажімо про них щось гарне. Кремль дає росіянам за кордоном багато
грошей, матеріальну допомогу, створює земляцтва. Однак бачите, який парадокс у
житті: вони не мають такої потужної діаспори, і ніколи не матимуть її, хоча
володіють коштами. А на Україну працює не менш ніж половина з 20-мільйонної
діаспори. Але при цьому в Україні вона говорить, що все так скрутно. Про це ми
чуємо від перших років проголошення незалежности.
– Як почувається українська громада в Угорщині?
– В Угорщині діє закон про національні меншини. Тому там не виникає
питань про права людини чи національних меншин. Однією з них є українці. У нас
є самоврядування, маємо серйозну державну матеріальну підтримку. І не думайте,
що мадяри так безтямно люблять усі національні меншини. Ні. Але закон діє, тому
що держава проводить розумну політику. Якщо вона хоче захистити своїх громадян
за кордоном, то повинна створювати умови тим меншинам, які живуть в Угорщині.
– В одному з ваших інтерв’ю прочитав, що любов до України
у вас закладено в генах…
– Це не моя заслуга. Цього, напевно, хотів Бог або так мене виховали
мої батьки. Дуже рада, що змогла поговорити із президентом Світового Конгресу
Українців Евгеном Чолієм про конкретні проблеми, що нам робити. Розмовляли про
нашу стратегію, як маємо нині ставитися до нового уряду і до того, що робиться
в Україні. І що ми не маємо права стояти осторонь. Навіть якщо це комусь не
подобається. Як кажуть французи, “се ля ві” – таке життя. А хто, як не ми?!
Розмовляв Василь Худицький
Голова Європейського Конгресу
Українців, провідник Товариства української культури в Угорщині Ярослава
Хортяні