Пісенні шедеври, зібрані Лесею Українкою

(До сотої річниці від дня смерті)

Олена Пчілка, українська письменниця, знайомила своїх дітей – Михайла, Лaрису (Лесю), Ольгу, Оксану, Миколу й Ісидору з українськими народними піснями, коли вони були ще малими. Сама збирала фольклорні матеріали, писала вірші, оповідання, п’єси та спогади і поетичні твори для дітей. Тож Лесі, зокрема, було з кого брати приклад, щоб захоплено почала займатися народною поетикою. Тарас Шевченко, Микола Лисенко, Іван Франко та інші діячі української культури прижиттєво постійно цікавилися народною піснею. Вони її записували й обробляли та часто використовували для своїх потреб. У них бачилося українські історичні та суспільно-побутові події.

Отож, і Леся Українка, під керівництвом своєї матері, цікавилася народними піснями, добре їх запам’ятовувала та співала. Від природи мала музичні здібності і тонкий слух. А коли сім’я Лесі переїхала на дев’ятирічне проживання до села Колодяжного, в якому зустрічалася з його мешканцями – сільськими дітьми і старими селянами, тоді вона ще більш зацікавилася народною творчістю та її великою красою. Дядько молодої Лесі Михайло Драгоманов, чи не перший дослідник пісень українського народу, також мав неабиякий вплив на Лесину діяльність.

Зібрані й записані нею близько 50-ти купальських пісень 1894 року появилися друком у журналі “Життє і слово” (1894–1897), який щойно почав виходити місячником у Львові під редакцією Івана Франка. Зібрані пісні під назвою “Купала на Волині” супроводжувала Лесина вступна стаття. Але щоб ці оригінальні волинські пісні мали наукову цінність, у грудні 1890 року Леся звернулася листовно до дядька Драгоманова, щоб він сказав їй про спосіб записування народних пісень і їхню методику.

“Ця річ мене дуже займає, мотивів народних пісень я знаю силу, пробую записувати, але то мені дуже трудно, може, якраз через те, що літератури про цю річ зовсім не знаю”, – писала поетеса. А згодом вона звернулася до нього ще й такими, між іншим, словами: “Я взагалі маю щастя до етнографії – не тільки не стрічаю недовір’я собі або неохоти, а навпаки – сама інший раз мушу покладати кінець етнографічним студіям. Досить того, що за чотири місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних”.

Етнографічна діяльність стала невід’ємною частиною Лесиного життя, а тим більше, що народна творчість Волинського краю була майже не вивчена. З великою любов’ю робота збирачки продовжувалася. У 1902 році Товариство дослідників Волині видало збірку “Дитячі ігри, пісні і казки Ковельського, Луцького і Новгород-Волинського повітів, зібраних Ларисою Косач (Лесею Українкою). Музика записана К. Квіткою”. Якраз цими дитячими піснями, які знала напам’ять поетеса, зацікавився Микола Лисенко. Вона ж проспівала йому, а згодом вони з’явились у збірці народних пісень, пристосованих для учнів народних шкіл молодшого і підстаршого віку з упорядкуванням М. Лисенка. Один примірник він подарував з написом на ньому: “Любим і шановним землякам пані Лесі і добродію Квітці в дар за ласкаву поміч оцьому збірникові од М. Лисенка. Київ, 1908 р.”

Климент Квітка, чоловік поетеси, разом з іншими членами експедиції, організованої Лесею, поїхали на Полтавщину. За допомогою фонографа було тоді зібрано немале число українських дум з мелодіями, які видрукувано у двотомному виданні у Львові у 1910 і 1913 роках з розвідкою Філарета Колесси. Завдяки йому та сумлінній праці експедиторів записано не тільки пісенний репертуар кобзаря Михайла Кравченка – майстра і виконавця багатьох дум, але й інших полтавських кобзарів, серед яких були пісні співаків-лірників Платона Кравченка й Антона Скоби. Можна було зібрати і більше народних дум та балад, але через брак грошей на оплату Ф. Колесси на подорож зі Львова до Миргорода й назад, а, зрештою, і на його проживання, разом з іншими членами екскурсії, вона закінчилася раніше, аніж Леся планувала. Зі своєю збирацькою діяльністю народного пісенного фольклору вона знайомила композитора Миколу Аркаса, Опанаса Сластіона, Миколу Лисенка, Івана Франка та інших осіб, котрі цікавилися високохудожніми народними витворами. Останній навіть писав про вартість народних пісень як “одного з найвищих вицвітів поетичної творчості в усій слов’янщині”.

Варто згадати про вияв “інтересу” І. Франка до збірки купальських пісень “панни Лариси Петрівної”, яка й переслала йому на його прохання в листі, адресованому від її матері.

Ще одну збірку народних пісень у двох томах було надруковано після смерті поетеси в Києві у 1917-1918 роках під заголовком “Народні мелодії з голосу Лесі Українки. Записав і впорядкував Климент Квітка”. Усі ці збірки мають величезну цінність для української культури.

Вони вказують на виняткову шанобливість Лесі Українки до словесних і музичних творів української народної поезії, які вона вважала важливою частиною у програмі своєї діяльності і своїм життєвим кредо.

Книга “Народні пісні в записах Лесі Українки та з її співу” вийшла в Києві 1971 року у серії збірок пісенного фольклору в записах українських письменників. У вступній статті Олексій Дей подав цікаві відомості про фольклористичну працю поетеси, про її відносини з І. Франком, М. Лисенком, Ф. Колессою, О. Сластіоном та іншими діячами літератури і мистецтва, а також простежив вплив фольклору на становлення великого таланту поетеси, письменниці, публіцистки, літературного критика та борця за справедливість українського народу.

Павло Лопата