Чи буде революція?

Богдан Червак 

В Україні – криза. Цього факту не заперечує жодна політична сила в парламенті та поза ним. Якою буде її розв’язка? Це – головне питання поточного моменту, пошук відповіді на яке спонукає до іншого, також далеко не риторичного запитання: чи буде в Україні нова революція?

Перші ознаки революційної ситуації начебто існують. У Києві, на Майдані Незалежности та у  Маріїнському парку з’явилися намети, в яких ночують сотні прихильників тої або іншої політичної сили, яка у парламенті доводить “свою правду”. Час від часу перекривається вулиця Грушевського, на якій розміщені основні інститути влади: Верховна Рада та уряд. Дійшло до перших сутичок – депутат Партії регіонів Калашников майже по-звірячому розправився із журналістами телеканалу СТБ, а депутат-бютівець ледь не розстріляв із револьвера депутата-регіонала, який відважився зазирнути в один із наметів БЮТ.

Та незважаючи на очевидні прояви народного збурення, що стало реакцією на останні події у Верховній Раді, та загрозу, яку, без сумніву, вони несуть для української державности, все, що відбувається у ці дні в Києві, інших містах України, важко назвати “революцією”. Не той масштаб, не та атмосфера, немає головного – революційного духу.

Чому?

Відповідь на це питання слід шукати у стінах парламенту та офісах політичних партій, які представлені у найвищому законодавчому органі країни.

Зрозуміло, що у новій українській революції в першу чергу мали б бути зацікавлені БЮТ та “Наша Україна”, які внаслідок зради Мороза несправедливо опинилися за бортом влади. Проте саме діяльність БЮТ і “НУ”, як це не парадоксально звучить, гальмує “збурення мас”.

У парламенті головну роль каталізатора протестних настроїв взяв на себе БЮТ. Проте безкомпромісна політична позиція блоку, зокрема вимога розпуску парламенту і призначення нових виборів, не співмірна із діями його депутатів. Скажемо відверто: опозиціонери програли і програють “Регіонам” у битві за головний плацдарм парламенту – його трибуну. Те, що голова Верховної Ради  Олександр Мороз та його перший заступник Адам Мартинюк мають змогу сидіти у своїх кріслах – це результат фактичної бездіяльности, а точніше лінивства більш ніж сотні депутатів, які репрезентують ту частину суспільства, яка готова до рішучих дій у відстоюванні ідеалів свободи й демократії. Звісно, на багатьох людей справляють враження виття сирен та локальні сутички у депутатській залі, але у першому випадку – це заслуга потужних мегафонів, а в другому – бійцівських рис депутатів Партії регіонів, СПУ та комуністів.

І головне – Юлія Тимошенко поки що так і не відважилася звернутися до українського народу із прямим закликом прибути у столицю та підтримати її у боротьбі з “олігархами, зрадниками та комуністами”. Натомість БЮТ втягнувся у мало перспективну боротьбу за те, скільки обласних рад в Україні підтримають ідею розпуску Верховної Ради.

Не виключено, що подальше загострення політичної кризи в державі призведе до радикалізації позиції Юлії Тимошенко, БЮТ і суспільства в цілому. Але сьогодні вимагати від народу “революції”, коли на це не здатні “революціонери”, не можна. До революційних дій передусім мають вдатися ті, за кого у березні віддали свої голоси виборці. Це, принаймні, буде свідчити, що “справедливість є”.

Не один киянин та гість столиці зауважив, що у наметових містечках на Майдані та біля стін парламенту і будинку уряду немає партійних прапорів НСНУ. Це зайвий раз підкреслює те, що  “Наша Україна” не є революційною силою, а її електорат дедалі активніше перетікає до БЮТ. На відміну від Юлії Тимошенко, яка спромоглася більш-менш зрозуміло означити свою позицію та мету, партія, яка називає себе спадкоємницею Майдану, навіть цього не зробила. Більше того, останні заяви Миколи Катеринчука про те, що саме у таборі соціалістів слід шукати депутатів, які зможуть відродити коаліцію демократичних сил, засвідчили, що НСНУ так нічого і не навчила зрада Мороза, а за майданною риторикою не стоять справжні ідеали Майдану.

З-поміж інших суб’єктів “війни” у парламенті ще менше готові до революції, а точніше контрреволюції СПУ та КПУ. Соціалісти, м’яко кажучи, переживають не кращі часи. Де ще є така партія, голова якої змушений ховатися від своїх рядових однопартійців, оскільки ті готові розірвати його на шматки за зраду партійних принципів? Де ще є така партія, чільним діячам якої,  як, наприклад, Рудьковському та Бокому, люди плюють у спину. Іншими словами, у соціалістів своя, “партійна революція”. Її результати стануть відомі під час наступних виборів, якщо, звичайно, до цього часу ще існуватиме така політична сила.

Найменше хоче “революції” КПУ, яку не лише під своїм крилом пригріла Партія регіонів, а й кинула з панського столу кістку у вигляді посади першого заступника голови парламенту. Але навіть якщо припустити, що Петро Симоненко й відважиться на революційні гасла, це буде остаточна крапка у його політичній кар’єрі, а про КПУ ми на довгі роки забудемо.

На перший погляд, найбільше готова до контрреволюції Парія регіонів, чия електоральна підтримка справді вражає й депутати якої напрочуд швидко освоїли методи “революційної” боротьби. Але свою “революцію” Віктор Янукович програв ще у 2004 році. Час показав, що провідник Партії регіонів спроможний закликати своїх прихильників прийти на виборчі дільниці з метою проголосувати за нього, але він не здатний вивести їх на “барикади”. Якщо народ  “не пішов” за Януковичем, то він апріорі не піде за Калашниковим чи Т. Чорноволом.

Водночас не можна виключати того, що, як і в грудні 2004 року, саме на “барикадах” доведеться розв’язувати “українське питання”. Але це станеться тоді, коли, по-перше, людей на “повстання” закличе Президент Віктор Ющенко, що репрезентує єдиний легітимний інститут влади в Україні і який зрозуміє, що процес демонтажу української державности набирає незворотних наслідків; по-друге, революція в Україні  може стати доконаним фактом, коли  на вулиці вийдуть мільйони розчарованих як владою, так і опозицією людей. Але це вже буде не революція, а національно-визвольний рух за право українців бути господарями  на своїй землі.