Всеукраїнський З’їзд ССУ у Нововолинську

40 делегатів із 62 осередків Суспільної Служби України (ССУ) зібралося 30 травня у Нововолинську на VI З’їзд цього громадського формування. Суботнє пленарне засідання проходило в актовому залі Нововолинського ВПУ, навчального закладу, який активно співпрацює із Нововолинським осередком ССУ, очолюваним Марією Карпінською.

На З’їзд прибули голова Світової Ради Суспільної Служби  Світового Конгресу Українців п. Ірина Ващук з Канади (Торонто) та голова Суспільної Служби України п. Надія Самуляк. Нововолинськ представляла заступник міського голови п. Ореста Охримович. Саме завдяки ініціативі Світової Ради Суспільної Служби й створено Суспільну Службу України. Її мета – допомога знедоленим та соціально незахищеним громадянам у вирішенні їхніх повсякденних проблем і соціальна адаптація інвалідів, хворих на туберкульоз та ВІЛ-СНІД.

Перед початком роботи З’їзду шановні пані Надія та Марія розповіли про історію створення та становлення цієї благодійної організації в Україні та Нововолинську зокрема, до речі, єдиної в області. А починалося все тут із двох кімнат у міській лікарні, де Марія Карпінська на добровільних засадах почала займатися реабілітацією дітей, хворих на ДЦП, котрі тут проходили курс лікування. У 1993 році зареєстровано міський осередок ССУ, розпочалася предметна робота з інвалідами опорно-рухової системи. Створено християнський медико-реабілітаційний центр при ЦМЛ, чимало коштів у який вклала Церква ХВЄ. Так, за сприяння та з допомогою міської влади й даної церковної громади справи почали рухатися вперед. На сьогодні міський осередок ССУ має власне приміщення, де волонтери готують благодійні обіди для соціально незахищених громадян міста, дітей-сиріт та напівсиріт, створено клуб “Берегиня”, в якому час від часу збираються інваліди і в рамках свого клубу обговорюють нагальні питання, спілкуються, підтримують одне одного. Досить часто тут проводять заняття для інвалідів, лекції для тих, хто має клопоти зі здоров’ям, для проблемних дітей тощо. Наступним етапом роботи міського осередку стало залучення до благодійного проекту, який запропонувала Канада, з метою допомоги у вирішенні питання фінансування такої багатогранної роботи, яку проводить ССУ у Нововолинську. Пані Надія, котра підключилася до розмови, зауважила, що в Україні є багато міст з подібними проблемами. Нововолинську пощастило, що ССУ тут підтримує влада, Церква ХВЄ, знаходиться чимало добровільних помічників, волонтерів, серед яких учні ВПУ.

Благословив роботу З’їзду та усіх присутніх на ньому митрофорний протоієрей о. Стефан Фульмес, декан Нововолинського деканату. В урочистій атмосфері вручено нагороди від Головної Управи ССУ. Увагою за сприяння роботі Служби серед інших відзначений нововолинський міський голова Віктор Сапожніков та його заступник Ореста Охримович, а також директор ВПУ, депутат міської ради Валентина Приступа. Відзначено, що Нововолинський осередок є дуже дієвим, він – приклад для інших міст, як реально можна надати допомогу тим, кому вона конче необхідна.

Досвідом своєї роботи наступного дня ділилися всі делегати З’їзду, в рамках роботи якого також проводилося навчання і відбулося знайомство з нашим шахтарським містом.

Вдалося взяти ексклюзивне інтерв’ю у пані Ірини Ващук, котра є також головою Комітету Приятелів Київського Патріархату.

– Що змусило Вас, пані Ірино, у свій час покинути Україну?

      – Моє етнічне коріння – на землях Бойківщини, де народилися батьки, прадіди. Але ця частина України підпала під Польщу, і в 1947 році під час ганебної акції “Вісла” наша родина була насильно виселена на північно-східні землі Польщі, цебто у Східну Прусію. У 19 років – у 1963-му – я виїхала до Канади.

– З якою метою?

– Ще під час проживання у Польщі я була абсольвенткою першого українського педагогічного ліцею. Але насправді почерпнула такого глибокого українського духу саме в Канаді, де зібрався цвіт української нації, значна частина котрої емігрувала.

– Чим займаєтеся нині?

– Я є головою Світової Ради Суспільної Служби при Світовому Конгресі Українців, більше 30 років працюю у громадській Суспільній Службі, але при тому ще очолюю Комітет Приятелів Київського Патріархату. Питання Церкви в Україні – болюче, тому я поставила собі за мету допомагати Українській Церкві воскресати, щоби в Україні була єдина Українська Церква. Щороку приїжджаю сюди, спостерігаю, що тут діється. Нині маю добрі тісні зв’язки з Київським Патріархатом і щиро вам скажу: у тій Церкві бачу справжніх патріотів, людей, котрі з нуля починають і витримують цю наругу – фізичні побиття, обкрадання, підпалювання, шантажі. Московський Патріархат, на мою думку, не може бути панівним на українській землі. Найбільше вражає те, що найкращі храми віддані йому. Це не можна сприймати байдуже, тому дала присягу собі й перед Богом, що буду робити все від мене залежне, щоб допомогти цій Церкві. Я зблизилася з ієрархами Київського Патріархату, Сумщину вважаю своїм рідним домом, тому що під час президентських виборів 2004 року перебувала у Владики Мефодія, людини унікальної, відданої Церкві, Богові, народу. Друзів знаходжу тільки в таких людях. А з тими, хто байдуже ставиться до майбутнього України, не хочу мати нічого спільного.

– Звідки, пані Ірино, так добре знаєте українську мову й володієте   нею? (Розмовляємо без перекладача – авт.).

– Початки були закладені в педагогічному ліцеї в Польщі, хоча ми тоді ще підручників українською не мали. Одним-єдиним підручником був “Кобзар”, а єдиною вчителькою української – директор ліцею, котра, на жаль, сповідувала, комуністичну  ідею. А от коли я приїхала в Канаду, мені  відкрився реальний світ і вся абсолютна правда про багатостраждальну Україну. Мала доступ до справжньої, не викривленої, не очорненої історії. Не дарма й нині кажуть, що той, хто любить Україну, має хоч раз приїхати у Торонто. Ми свято бережемо в себе український дух, любов до української мови та рідної землі.

– Яке Ваше ставлення до українців в Україні? Ви їх шкодуєте, співчуваєте їм?..

– Як довго буду жити, завжди їх боронитиму. Вони перейшли хресну дорогу, яку майже жоден народ на Землі не осилив. Голодомори, розстріли, заслання, винищення... За одну страшну ніч 1947 року нашим сусідом-поляком була вирізана ціла родина сусідів-українців. Тому нині потрібно добре знати навколишній світ і розуміти своє місце в ньому. Твердо стояти на цій землі, усвідомлюючи, хто ти є, вимагаючи пошани до себе і шануючи інших.

На завершення пані Ірина додала, що має прекрасних двох діточок – сина Богдана, котрий проживає в Чикаго, у нього двоє власних синочків, Максим та Микола, та донечку Таню – в Торонто, у котрої також двоє діток, Андрійко та Наталочка. Усі розмовляють по-українськи. “Це їхній святий обов’язок, – додала вельмишановна пані Ірина. – Немає у нас іншого виходу – тільки плекати своє і берегти наше українське коріння”.

Тамара Бурим