Поминальний вечір до 70-ліття смерті полковника Євгена Коновальця, першого голови ОУН

24 травня 2008 р. у Громадському Центрі Українського Національного Oб’єднання, 145 Еванс Аве., Торонто

Поети називали його “БЕЗСМЕРТНИМ ЛИЦАРЕМ”, бо в його тілі тліла “горда райдуга БЕЗСМЕРТЯ”! Він народився 14 червня 1891 р., згинув від ворожої бомби 23 травня 1938 р. За своє коротке життя, всього 47 років, він був творцем-духом розвитку українського націоналізму. Опинившись як хорунжий австрійської армії в російському полоні (після бою на Маківці у 1915 р.), Євген Коновалець організував разом з А. Мельником, Р. Сушком, В. Кучавським, І. Чмолою, Ф. Черником групу полонених у таборі Царицині як початок пізнішої військової формації. У 1917 р. звільнений з полону Є. Коновалець виступив у Києві як співорганізатор Галицько-Буковинського Куреня, пізніше Куреня Січових Стрільців, який він очолив. Згодом, після Берестейського миру, провадив цей Курінь у протинаступі за звільнення Києва. Гісля гетьманського державного перевороту Є. Коновалець, не вступаючи у політичні спори, відновив у порозумінні цей Курінь з Українським Національним Союзом як окремий загін Січових Стрільців з осідком у Білій Церкві. Після безуспішних переговорів з гетьманом, які не стримали проголошення федерації з Росією, Коновалець виступив на чолі формації на боці Директорії та вирішально спричинився до успішности повстання, а згодом розбудував загін у дивізію, корпус та групу Січових Стрільців. У грудні 1919 р. Є. Коновалець опинився у польському таборі полонених, звідки вибрався весною 1920 р., у порозумінні з Симоном Петлюрою, за кордон, з метою створити з українських інтернованих вояків УГА у Чехо-Словаччині і українців, полонених у таборах Італії, військову формацію, що йому не вдалося через неприхильність Є. Петрушевича до політики Петлюри.

Влітку 1921 р. Коновалець повернувся до Львова, щоб особисто розбудувати Українську Військову Організацію (УВО) та керувати її діями. З грудня 1922 р. на еміграції (у Берліні, в Женеві, в Римі) Коновалець встановив контакти з політичними колами Німеччини, Великобританії, Литви, Італії, Іспанії    та інших країн. Він підготував ґрунт для постання Організації Українських Націоналістів і став її першим головою. Постійні спроби відновити націоналістичне підпілля у межах УССР призвели до його смерті в Роттердамі з рук большевицького агента.

Але його смерть не закінчила його існування! В усіх ділянках політичного і громадського життя живуть його ідеї, а шляхи, якими він ходив, не заросли бур’янами. У сімдесяту річницю його відходу в небесну путь всі середовища, де він запалив “невгасимий вогонь за царство волі”, – його згадали! У Торонто Ліга Українців Канади та Українське Національне Об’єднання Канади спільно влаштували поминальний вечір.

* * *

Чи існує формула, за якою поминати людину, якої “дух, без щерби і руїни, живе й веде нас до висот, як вічний ЛИЦАР УКРАЇНИ”? 

(P.S. Програма цього Поминального вечора була детально з’ясована у “Новому Шляху”, ч. 21, за 9 травня 2008)

Опінії

Хоч нема устабілізованих правил, проте є багато способів, аби приємно і з задоволенням проводити життя з дня на день. Наприклад: як задуматися, то направду великою насолодою є ходити, сидіти і спати. Із задоволенням теж можна і їсти, мити себе і чепуритися. Навіть такі прозаїчні дії, як ходити не одягненим та босоніж, відвідувати убиральню – також належать до приємности. Коли людина потрафить себе добре настроювати і приймати всі життєві події відповідними порціями прихильного настрою скрізь і завжди, тоді вона може зазнати приємности навіть там, де інші плачуть. А як хтось є людиною грубого характеру, постійно надутою, буркотливою та прикрою і не вміє чи не хоче відповідно про себе дбати, то та людина може бути нераз найсумнішою особою між тими, що співають і танцюють.

                                                                   (ЛІ ЛІВОНґ, XVII століття)

* * *

“Не маю що робити” – висить над головою багатьох людей. Навіть діти, обложені наймодернішими електронічними забавками, часто повторюють: “Мені нудно, не маю що робити”. Якщо уява, ініціатива і бажання щось робити людину залишають – то це дуже сумне явище. Атенці, картаґінці і римляни закінчили свої цивілізації в ері: НЕМА ЩО РОБИТИ!

* * *

Людина старіється не тому, що працює, тільки тому, що іржавіє і не має що робити!

Посвячення Кредитівки при церкві Св. Димитрія 

135 La Rose Ave., телефон 416-246-1651

Перша кредитівка в Канаді “народилася” у Квебеку 1900 р. А перша Українська Кредитова Спілка побачила світ 1944 р. У 2008 році маємо вже 10 відділів УКСпілки, Лимитед, головну квартиру на 145 Еванс Авеню та Інвестиційне Бюро на 225 The East Mall. Хоч Кредитівку при церкві Св. Димитрія започаткував парох отець Татарин 1960 р., але завдяки волі Божого Провидіння вона опинилася в Українській Кредитовій Спілці як один з десяти відділів.

Посвячення цього Відділу дещо запізнилося, бо приміщення треба було переробити, змодернізувати і “вдихнути” у нього нове життя. Посвячення відбулося дуже величаво. Отець Татарин зорганізував низку священиків і придбав двох нових дияконів. З церковного апартаменту, який знаходиться навпроти церкви, прийшли і приїхали на своїх візочках мешканці цього апартаменту, представники установ, зв’язаних з УКСпілкою, і запрошені гості. Після посвячення всі пішли до церковної залі, де Ганнуся, власниця “кейтерінг” компанії “Троянда”, разом зі своїми помічниками заставили столи добірними та смачними перекусками. Заграла оркестра з електронічної “шафи” з так гарно підібраною музикою, що пара за парою почали танцювати. Танцювали навіть ті, що перед хвилею казали, що “ледве ходять”, і здається, що такої веселої, розсміяної та розтанцьованої публіки ця церковна заля давно не мала!

Кожна цивілізована країна мала виняткову, світової слави акторку.

В Італії – незабутня Елеонора Дузе (1859–1924). Від малої дитини виступала в театрі свого тата, потім  її анґажували різні імпреса-ріо до великих театрів, а в 1886 р. вона вже мала власний театр і об’їздила з ним Європу, Єгипет і Америку, Англію. Дузе захоплювала публіку та критиків своїм сенсом реалізму, передаваним поетичним духом.

У Франції дотепер згадують Сару Бернгарт (1844–1923), виховану в монастирі. Початки її кар’єри не були  блискучі. Але від 1879 р. вона здобула славу і признання на всіх сценах світових театрів. Сара Бернгарт втратила ногу, коли їй було 70 років, одначе не залишила сцени. До кінця життя вона ставила найпопулярніші в ті часи вистави і грала в них головні ролі. Вона навіть грала в одній драмі Наполеона, так витончено і знаменито, що публіка забула і не зауважила, ще вона ходила по сцені на одній штучній нозі. А в ті часи штучні ноги не мали такої досконалої техніки і таких матеріалів, як тепер.

І Україна мала видатну, небуденну акторку – чарівну Марію (Адасовську) Заньковецьку (1860–1934). Вона родом з Чернігівщини, вчилася у Чернігівському Пансіоні Осовської (колись напишу про Пансіон Осовської!) і в консерваторії в Гельсінкі. На сцені з 1882 р. Грала головні ролі в усіх найкращих театрах тих часів в Україні, Росії, гастролювала в Галичині. Її репертуар налічує понад 30 ролей драматично-героїчних та комічних. Тодішні рецензенти захоплювалися нею передусім тому, що вона мала надзвичайно розвинену акторську уяву, швидке і легке перевтілювання, почуття міри і головно природність, щирість і абсолютний брак патосу, а в її часах багато акторів закривали свій брак таланту патосом. Заньковецька народилася 3 серпня 1860 р. Померла у 1934 p., похована на Байковому цвинтарі. Деякі театри в Україні називаються “Театр Заньковецької”.