По кому бамкають дзвони

Богдан Михайлишин, член Філії УНО Торонто-Захід

27 липня на оселі “Сокіл” поблизу Торонто, цьому невеличкому острівці української культури і традицій, уже вкотре відбулося відзначення пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Як завжди, воно почалося поминальною молитвою біля каплички. Під скорботне бамкання дзвона люди, які зібралися тут, полинули думками у безвість за безвинно відлетілими душами колишніх краян, що помирали тривалою і від того ще страшнішою голодною смертю.

І панахида, і певною мірою навіть Служба Божа, що передувала їй, були приурочені Голодоморові. Проповідь священика  Володимира Макаренка була дуже зворушлива. Таке вміле сплетіння широких історичних екскурсів, власне фактів нищення української нації у 1932-1933 роках і застережень сильним світу цього не робити із голоду зброї масового знищення не могло залишити байдужим нікого.

Дуже співзвучною із проповіддю священика Макаренка були слова і священика Остапа Чорнія. Відтак він висловив вдячність усім, хто прибув сюди пом’янути безвинно замучених 75 років тому. Наприкінці усіх присутніх запросили до їдальні на урочисто-скорботний обід. Хочу підкреслити, що на відзначенні були присутні 12 офіцерів (із них – чотири жінки) Збройних Сил України. Це нова група військовиків, які протягом чотирьох місяців проходитимуть стажування на військовій базі у Бордені, неподалік Торонто.

Біля трибуни на невеликому столі – чепурний снопик пшениці, обгорнутий чорною стрічкою. Тут же збоку – хрест і ще незапалені свічки. Разом вони витворюють дуже промовистий і національно колоритний символ трагедії – Україну того часу вважали житницею Європи. 

Цю сумну поминальну урочистість відкрив голова Філії УНО Торонто-Захід Володимир Кричфалуші. Він представив людей, які були безпосередньо залучені до вшанування пам’яті жертв Голодомору на оселі “Сокіл”, і наголосив, що ця глибоко сумна річниця містить у собі великий об’єдну-
вальний фактор для всіх українців. Світ визнає Голодомор як акт нищення української нації комуністичним режимом колишнього СРСР.

Настала зворушлива тиша. Під схиленим прапором у їдальні запалили свічки пам’яті. Це зробили Володимир Кричфалуші і Валентина Горовенко – колишня голова Відділу ОУК Торонто-Захід. Відтак священик Володимир Макаренко змовив молитву і поблагословив їжу.

Трапеза тривала недовго. Перше слово надали генеральному консулові України в Торонто Олександрові Данилейку. Він підкреслив, що голод не був результатом неврожаю, бо в ті роки уродило щедро, а дикою жорстокістю, злочинною політичною акцією комуністичного режиму з метою поставити на коліна українців. Людей неможливо було заманити у колгоспи – ось і був обраний цей нелюдський шлях приборкання непокірних. Цієї сторінки в нашій історії забути не можна.

З коротким словом до присутніх звернулася Люба Зараска – членка Управи КУК і колишня голова Шкільної Ради. Вона підкреслила важливість щорічного відзначення Голодомору як неприхованої антиукраїнської акції. Ні, це не національне свято, це лише свідчення нашої скорботи. Це трагедія, що продовжує єднати націю.   

Головну доповідь зробив Віктор Роєнко – генерал-лейтенант Збройних Сил України у відставці, відомий громадсько-політичний діяч. Як тільки німецькі війська зайняли Україну, він перебрався на східні її терени. Там у складі однієї з груп ОУН проводив пропагандистську роботу. Іммігрувавши за кордон, він завжди залишався  – та й залишається – активним членом ОУН. Відповідав за важливі напрями роботи. Займав високі посади в уряді УНР. Від часу здобуття Україною незалежности перебував в Україні, де представляв Спілку Офіцерів. Виконував різні доручення. 2005 року удостоївся звання генерал-лейтенанта. 

Доповідь була стисла, але дуже інформативна. І, підкреслю,  сміливо-викривальна – в дусі найновіших досліджень того лиха, у тому числі зроблених спецслужбами України у донедавна секретних архівах. Була акцентована винятково політична мета цього злочину – знищивши селянство, цю національно найбільш стійку верству українців, більшовицька Москва прагнула залякати решту населення України, передусім ту мізерну частину інтелігенції, яка ще залишилася живою, і цілковито зденаціоналізувати ту найбільшу і найбагатшу радянську колонію. Обезголовили Україну ще до того, бо репресії проти інтелігенції почалися наприкінці 20-их років.

Відразу ж додам, що Віктор Роєнко є автором численних досліджень визвольної боротьби українців проти поневолення. Одну зі своїх недавно опублікованих книг він подарував офіцерам Збройних Сил України. Від їхнього імени слово взяв керівник групи полковник Юрій Панайот. Він подякував за можливість взяти участь у відзначенні Голодомору і запевнив присутніх, що подібні акції є промовистим свідченням порозуміння усіх людей, кому історична правда щось важить. Знаю, що ці офіцери ще не раз зустрічатимуться із представниками української громади Канади. Ось їхні прізвища: майор Олександр Бідяк, майор Наталя Гаращук, підполковник Олег Гнатенко, підполковник В’ячеслав Дем’яненко, полковник Ігор Жадан, майор Наталя Ільїна, старший лейтенант Іван Михайлюк, підполковник Юрій Напльоков, капітан Олександр Неук, старший лейтенант Василь Ткач і капітан-лейтенант Катерина Храмцова.

Того дня присутні почули і про ще одне дослідження, авторкою якого є Лєна Тиховська; вона теж була серед учасників відзначення. Дослідниця зробила презентацію своєї нової книги “Не забуваймо 1932-1933”. Здивував масив опрацьованого фактичного матеріалу та наочности, преважно знімків, а також місць, де пані Тиховська працювала над дослідженням. Це і різні континенти, і різні довідкові джерела, наприклад, бібліотека Конгресу США у Вашингтоні та окремі села Подніпров’я, де якимсь дивом уціліли листи та записки деяких свідків голоду.   

Ближче до завершення відзначення була і та його частина, яку прийнято називати художньою; вона, щоправда, не в’язалася із позитивними почуттями. Мороз ішов по шкірі від неприхованих спогадів про голод, що ними поділилася Валентина Подаш. Вона – одна із дуже небагатьох очевидців голоду.

Свій вірш, присвячений трагедії Голодомору, проникливо продекламувала членка Відділу ОУК Наталя Турукало. Усю материнську розпуку і безсилля чимось допомогти вмираючій рідній дитині передав автор вірша “Стражденна мати”, що його прочитала Валентина Горовенко. Дві пісні виконала бандуристка Леся Яциковська.

Молитвою і спільним виконанням Національного Славня урочисте вшанування пам’яті жертв Голодомору було завершене. Підсумкове слово про відзначення сказав Володимир Кричфалуші. Він подякував усім, хто узяв участь у підготовці цього відзначення. Виконували розмаїту підготовчу роботу Надія Брукало, Ольга Вінчур, Валентина Горовенко, Ольга Завадовська, Тамара Макогон, Ніна Малик, Еміль Підвербецький, Олена Погорєлова, Микола Прокопів, Віра Сидоренко, Володимир Сидоренко. Кілька з них готували поминальний обід. Заслуговують, вважаю, особливої подяки, наші доголітні членки Ева Базилевич і Галина Ринденко, а також дівчата, які ще не є членками Відділу ОУК, але допомагали на кухні. Це Олеся Погорєлова та Оленка Прокопів. 

Нехай скрупульозні історики не зараховують Голодомор 1932-1933 років до фактів т. зв. новітньої, себто ще свіжої історії, але рана масового штучного голоду є ще дуже свіжою на тілі української нації. Як би час не віддаляв її від нас, вона завжди залишиться незагойною. Про цю трагедію треба постійно пам’ятати.