Розмова з Юрієм Андруховичем, письменником
Юрій
Андрухович став цьогорічним лауреатом Лейпцизької літературної премії
європейського порозуміння. Таким чином відзначили його книжку “Дванадцять обручів”.
“Автор
відкриває читачеві забутий центр континенту” і привертає до України допитливу
увагу, відзначили члени журі. Престижну нагороду, підкріплену премією в розмірі
15 тисяч євро, Юрію Андруховичу вручать 15 березня 2006 року під час відкриття
Лейпцизького книжкового ярмарку. Засновниками Премії європейського порозуміння,
яка існує з 1994 року, є місто Лейпциг, федеральна земля Саксонія й Об’єднання
німецької книготоргівлі. Премії удостоюють митців, які своїми літературними
творами долучилися до кращого порозуміння між представниками різних
європейських культур.
– Чи
багато інтерв’ю тобі довелося дати після того, як стало відомо, що ти лауреат
премії Лейпцизького книжкового форуму?
–
Відносно небагато – не більш ніж десять, бо я переважно ввічливо відмовляв. У
мене саме період, який я називаю “пишеться”, тому не хочу відволікатися.
Учора свідомо зупинився, зробив у своєму “пишеться” дводенну перерву, як
наслідок – зараз відповідаю на твої запитання.
– Яким
було “улюблене” запитання?
– У
німецьких журналістів: чи в тому, що пишу в Берліні, буде щось про Берлін і про
Німеччину? В наших: на що я збираюся витратити преміальні гроші?
– Чи
перестали вже закордонні журналісти запитувати про Помаранчеву революцію, чи ця
тема й далі є головною в розмові з кожним українцем, незалежно від його фаху?
– У
розмовах зі мною вона фактично ніколи не виникала як головна, але – ніде правди
сховати – була неодмінно присутньою, обов’язковою. Проте не можу сказати, що
мені це було якось неприємно. Я сам люблю про це говорити. Досі вважаю дні та
ночі революції найщасливішим відтинком життя. Революція – це моє глибоко
інтимне переживання, водночас абсолютно цілісний арте-факт, найвидатніший твір
у галереї сучасного світового мистецтва.
Завдяки
революції німці почали симпатизувати Україні, дивитися в її бік неупереджено та
зацікавлено. Тобто вони мали право так багато й часто про неї запитувати, бо
вона значною мірою перевернула їхні давніші уявлення про те, що таке Європа та
з чого вона складається. А вони весь час думають над цим. І раптом такий струс
мізків! Щодо останнього часу, то ключовим словом у ту-
тешніх розмовах про українське пореволюційне суспільство є слово
“розчарування”. Маю враження, що німецькі журналісти краще від мене розуміють,
наскільки ми нині розчаровані.
– Ти
вже понад півроку перебуваєш на одній із найпрестижніших німецьких літературних
стипендій у Берліні. Чи надихнуло це тебе на нову книгу?
– Оце
воно і є – “пишеться”. Усе інше – таємниця.
–
Колись ти стверджував, що велика прозова форма значно продуктивніша, ніж
короткі оповідання. Чи не змінилася твоя думка, і якою є мотивація?
– Моя
думка, звичайно, поступово змінюється. Моя думка завжди змінюється – це
нормально. Але в цьому сенсі вона змінилася ще не настільки, щоб почав писати
оповідання. Навіть якщо одна з моїх наступних книжок буде книжкою оповідань, то
насправді це буде роман. Його можна буде потроху розпізнавати за тими
оповіданнями.
–
Кілька років тому ти стверджував, що є політично заанґажованим письменником, як
справа виглядає нині?
– Не пригадую.
Кілька років тому? Ні, я про політику можу говорити годинами – це правда. Мені
це цікаво. Я на сайт “Української правди” заходжу по десять разів на день. У
цьому сенсі – так. Але що передбачає “політична заанґажованість письменника”?
Що це таке? Партійна організація і партійна література? Писання політикам
виступів, передвиборних програм? Участь у з’їздах, у списках? У цьому сенсі –
ні. У найширшому розумінні я, в міру власних можливостей, впливав і впливаю на
політику, але іншими шляхами – кружними та невидними. Ого, як таємниче загнув –
“кружними і невидними шляхами”!
– І ще
про політику. В одному зі своїх останніх есеїв ти пишеш: “Сарматія
– це все, що на схід і південь від Дніпра, тобто це Південь і Схід України. І
вона є викликом.
Для
України як цілості Сарматія є викликом, бо
степова
і посушлива
говорить
переважно російською
густо,
анахронічно й депресивно індустріалізована
пролетаризована
і традиційно криміналізована
завжди
була і залишається територією втікачів – наприклад, з турецького рабства, а
відтак – бездомних рецидивістів, безробітних збирачів коноплі і маку і тому
подібних безбожних анархо-православних типів (котрі, втім, переважно лояльні до
влади в цілому, поки вона не чіпає їхніх пролетарських пам’ятників)
легко
піддається політичним маніпулюванням у зв’язку з чорно-білою візією світу
п’є
горілку “Шахтарську” з пивом “Сармат”
не
любить або принаймні недолюблює всього, що західне – Європа для неї надто
далека, надто сита, затишна і надто вигадана, Європу вигадали в Києві, щоб
морочити голову, Європи для неї не існує, бо Європа може хіба що зрадити
видобуває
нелегальне вугілля на нелегальних шахтах руками і хребтами літніх жінок та
неповнолітніх дітей
являє
собою нерозривну сукупність зон – промислових, в’язничних, закритих,
заборонених, вільних економічних
натякає
на Dreamland – велику протокультурну пустку, що її дуже хочеться чимось
заповнювати.
Але чим
її можна заповнити?”
– Чи не
боїшся, що тебе звинуватять у ксенофобстві, що це образить тих східняків, яких
означене тобою не стосується, чи що такий однозначний поділ на схід і захід
трохи нагадує згадану у твоїй цитаті “чорно-білу” візію світу?
–
Передусім дякую за таку довгу цитату. Ні, я не боюся звинувачень у ксенофобії,
бо я знаю, що це написано з любов’ю. Цей текст має не стільки політичний,
скільки естетичний вимір. Це не пропагандистська атака на Донбас, а художнє
згущення пов’язаних із цим регіоном ідей та образів, амбівалентне та
суперечливе. Ті, кому дано це відчути, – відчують незалежно від того, східняки
вони чи західняки. Ті, кому не дано, – так чи інакше мене в чомусь звинуватять,
навіть якби я писав удесятеро м’якше.
–
Останнім часом до твоїх численних амплуа – письменника, перекладача,
журналіста, редак-
тора, музиканта додався ще фах актора – ти зіграв Перфецького у виставі за
власною п’єсою “Нелегал орфейський” Дюссель-дорфського драмтеатру. Як пройшла
ініціація?
– Ні,
не зіграв. Вистава вийшла занадто гарною, щоб псувати її моєю присутністю на
сцені. Ми з режисеркою кілька днів вагалися, а тоді дійшли спільного висновку,
що мій вихід загалом небажаний. Глядачеві й без того доводилося нелегко,
вибираючи між двома Перфецькими – “німецьким” та “українським”. “Німецького”
грав німець Міхаель Фукс, а “українського” – наш Станіслав Боклан. Обидва грали
чудово, але інакше. Це були два Перфецькі на одній сцені, два різні Перфецькі.
Поява ще якогось третього зруйнувала б цю прекрасну “шизофренію”. Ми
відмовилися від початкової ідеї про вставний епізод зі мною.
– У
твоїх “Берлінських щоденниках”, які ти друкуєш у “Дзеркалі тижня”, часом
з’являється тема втоми від літератури та ностальгії за тим, що ти так і не став
професійним музикантом. Скільки в цьому втоми від літератури і скільки бажання
зайнятися чимось іншим?
– Ну,
це я, звісно, загинав. Треба ж було мені з чогось почати текст на тему
улюблених книжок! Створити інтригу ітеде. Якщо серйозно, то не думаю, що я був
би таким уже щасливим, якби колись міг стати професійним музикантом. До
професіоналізму я ставлюся з недовірою. Тільки не використовуй цього речення як
заголовок до інтерв’ю.
– Якою
є нині географія перекладів твоїх книг?
–
Переважно європейською та північноамериканською. Це, якщо не помиляюся, всього
13 країн – йдеться про ті, де мої речі виходили окремими книжками: Польща,
Німеччина, Канада, США, Угорщина, Фінляндія, Росія, Сербія, Італія, Словаччина,
Румунія, Іспанія та Швейцарія. Наступного року цей список доповнять Хорватія та
Чехія. Південна Корея і Японія поки що не світять. Тобто ще почекають.
– А як
із власною перекладацькою діяльністю, плануєш щось перекладати?
–
Планую нарешті видати майже завершену антологію “День смерті пані День:
Американська поезія 1950-60-х років”. Там позалишались якісь дрібниці, я їх
десь на весну поз’ясовую. Моєю перекладацькою мрією натомість були і
залишаються “Ромео і Джульєтта”. Якби мені вирвати в часу якусь пару місяців на
цю роботу, то ми з Малковичем видали б їх разом із моїм “Гамлетом” під однією
обкладинкою.
Розмовляла
Наталка Сняданко