Степанові Горлачу – 85
Михайло Слабошпицький
Коли згадуєш цього
сивоголового, сивобородого чоловіка, його теплі молоді очі й тихий голос, то не
раз ловиш себе на думці, що він – одне з найприємніших наших відкриттів. Чимало
прекрасних людей стали приїздити впродовж цього півторадесятиліття в Україну,
всі прагнуть нам допомогти збудувати економічно сильну і справді демократичну
державу. І поміж усіх них не губиться світлий образ Степана Горлача, хоча цей
суперделікатний чоловік ніде не виставляється на передній план, не вдається до
самореклами й не стає у позу безпомильного ментора. З ним легко й затишно, бо
він ніколи не вносить у стосунки елементів дисонансних.
Вперше
про нього я почув у Торонто від мого приятеля радіожурналіста Олександра Харченка.
Ми проїздили район Гай-парку, й Олександр сказав: “Он там, на вулиці Індіан
Ровд, живе Степан Горлач, який нині разом зі своїм приятелем Петром Скибою
вирушив у похід по Україні…” Згодом, коли ми познайомилися, він розповів про
ідею та перипетії того походу.
Степан
Горлач – справді людина винятково скромна й сором’язна. Інколи може те
приховати хіба що за іронію. Балакунам щастить, коли він опиняється поряд з
ними, – мають нарешті слухача, оскільки мовчання – його звичний стан, а
доброзичливість і вихованість не дозволять йому обірвати мовця на півслові.
Те,
що зробив Степан Горлач 1992 року, було дуже органічним для того часу й
тодішньої емоційної атмосфери, коли в суспільстві владарювали особливе
піднесення і сподівання на краще. Сьогодні його вчинок не викликав би
тодішнього резонансу, ба навіть міг лишитися непоміченим українською
громадськістю. Він був дуже на часі саме тоді.
* *
*
Є в ньому щось од
сковородинської цільности і несуєтности. Коли я вперше побачив його тоді у
Спілці письменників України, на мене війнуло тихим, але вольовим спокоєм і
звичайною людською доброзичливістю, про яку ми так часто говоримо, але якої так
мало на світі.
Тоді й зародилася в нього та ідея, про яку він згодом
розповість у своїй книжці: “У богобоязному світі все новонароджене має бути
охрещене, а новонароджена Самостійність – тим більше, бо це впровадження в
новий світ не одиниці, а волі багатомільйонової нації... На світанку нашої державности
і на схилі мого життя треба перейти Україну навхрест і поставити скільки
вдасться придорожних хрестів, бо це був би чин Самостійності України...”
Колишній учитель почав шукати спільника для свого
походу. Ним і став Петро Скиба, також пенсіонер з Торонто. Вдвох обійшли
численні благодійницькі організації міста, пропонуючи: давайте поєднаємо цю
акцію з гуманітарною допомогою дітям, що постраждали від Чорно-биля. За кожен
десяток пройдених нами кілометрів ви надаєте визначену кількість медикаментів і
вітамінів... Після того, як вони рушили в дорогу, передплатники українських
видань, що виходять у США, Канаді, Англії, Німеччині, Австралії, які докладно
висвітлювали їхній похід, збирали кошти для жертв Чорнобиля.
Цікава подробиця. Степан Горлач – православний, Петро
Скиба – католик. Вони в Україні повсюдно це підкреслювали, закликаючи людей до
конфесійної толерантности й миру, подаючи тому особистий приклад.
Отже, письменник Горлач і зуб-ний технік Скиба стали
туристами. Але йшли вони не за дивами, а виконували важливу ідеологічну місію.
І мається на увазі не тільки той урочистий ритуал ставлення хрестів, а й велика
роз’яснювальна робота, що її вони вели в дорозі поміж людей.
З прапорами України й Канади і тризубом у руках, вони
пройшли від білоруського кордону, через Київ до Одеси. Далі – перехід на захід:
од селища Щиглі на польському кордоні – через Львів, Житомир, Київ, Рівне на
Полтаву, Харків. Отже, як і планувалося: з півночі на південь і з заходу на
схід, щоб їхній маршрут також мав вигляд хреста.
Даючи інтерв’ю численним кореспондентам, Степан Горлач
говорив про похід як про буденну роботу. “Ми намагалися принести користь рідній
Україні тим, що в наших силах...”
Повернувшися додому, засів писати книгу. Згадував усе
бачене й чуте під час походу, розбирав хапливі щоденникові записи. Відтворював
свої тодішні думки, настрої та почуття.
І ось її перша презентація. Перші захоплені відгуки. У
пресі з’являється така жанрова дефініція: книга-вчинок. Саме так кваліфікував
один із рецензентів “Хрестини незалежності”. Щоб написати цей твір, треба було
звершити те, що звершив його автор. Дорожній щоденник Степана Горлача виріс у
щиру й пристрасну книжку. В ній – сама тодішня неповторна атмосфера. Атмосфера
сміливих сподівань і бурхливих дискусій. У ній – десятки географічних назв і
прізвищ людей, з якими спілкувався Степан Горлач у цьому поході. У ній багато
фотознімків, на яких зафіксовано різні етапи розгорнутого у просторі й часі
сюжету.
Злива
прихильних рецензій. Численні інтерв’юери. Степан Горлач знову (вперше –
відразу ж по завершенні переходу) став героєм дня. Але (що так властиво для
нього) це анітрохи його не змінило. Жодного натяку на “зоряну хворобу”, що
характерна запамороченням від уваги й поваги. Не одного скосила ця підступна
хвороба. А Горлач – той же скромний та самоіронічний чоловік. Не дається йому
чи не хочеться бути набундюченим пам’ятником самому собі. Не його то талант.
До
речі, мандри по українській землі після переходу 1992 року для Горлача не
закінчилися. Повернувшися тієї осені до Торонто, він сказав собі: але ж Крим
цим символічним ритуалом хрещення не було охоплено; отже, треба перейти й Крим.
Близькі в Торонто і приятелі у Києві відраджували: Крим – район особливий, там
ейфорії й доброзичливости від твого чину в людей не буде. Шовіністи, яких там
щедро родить, можуть і побити. Але цей м’який і делікатний чоловік має в собі
приховану від сторонніх очей тверду волю й наполегливість. Як вирішив, так і
чинить.
Чи
не від перших днів існування Канадського Товариства Приятелів України (тоді
воно називалося Товариством Прихильників Руху) Горлач – серед його активних
членів. Потім упродовж тривалого часу був його головою. Цей період особливо
знаний пріоритетним проектом Товариства, який називається Канадські українські
бібліотечні центри. Багато зусиль і часу віддав цій справі Горлач. Я брав
участь у відкритті бібліотечних центрів у Харкові, Сумах, Чернігові, Дніпропетровську,
Черкасах, Полтаві, Херсоні. І там щоразу був він, голова Товариства. У всіх цих
бібліотеках він – чи не найпопулярніший українець з нашої світової діаспори.
* * *
Не
відразу після знайомства розповів він мені свою життєву історію – та ж
скромність стримувала. А вже як розповів, то ніяк не можу її забути. Вона –
готовий роман з українського життя в несамовитому XX столітті. Народився у
запорізьких степах. Був ще зовсім малим, коли родину Горлачів розкуркулили і вислали туди, куди висилали
всіх. Йому ж пощастило пробратися до Криму, де жили далекі родичі, осів біля них.
Жив і не міг нікому зізнатися, що походить з розкуркулених. Закінчив школу.
Війна. Фронт. Полон. Потім опинився в таборах для переміщених осіб. З тривогою
чекав, що скажуть вершителі його долі у відповідь на прохання дозволити виїхати
до Канади. Потерпав і за дозвіл вродливій галичанці, яку збирався назвати
дружиною. Зрештою, все склалося благополучно, мовби доля вирішила нарешті
змилостивитися. Сьогодні в його затишному домі звучать дитячий сміх та
українські слова, що їх вимовляють дзвінкими голосами внуки Софії і Степана
Горлачів.
Щозими
він у Торонто жадібно чекає тієї
пори, коли зійдуть сніги й заяскравіє весняне сонце. Отже, час попервах
подумки, а далі й справді пакувати валізи. Уявою він уже там, на українських
просторах. А далі – нарешті! – день, коли в Борисполі приземляється літак з
Торонто і з нього виходить цей лагідний
теплоокий чоловік. Сором’язливо усміхається і, перевівши схвильований подих,
каже: “От я і вдома…”
Навіть
беручи до уваги те, що Степан Горлач – людина дороги (є такий унікальний тип
індивідів), що йому завжди про неї мріється, завжди “мандрівочка пахне”, тут, в
Україні, він, за його ж словами, почувається так, як той подорожній, котрий,
здолавши далекий-далекий шлях, прийшов туди, куди йому мріялося прийти.