Трагічні події у Забужанській Україні – Закерзонні

У Вашу пам’ять вся земля тремтить і гірко плаче!

Ні град, ні дощ, ні історичний час не змиє

записані всі Ваші імена у книгу жертв за волю!

Ваш дух покличе нас змагатись,

запалити смолоскипи  у боротьбі

за наші землі – українську долю!

Любов Василів-Базюк

Українське населення зі смутком відзначає трагічні події, які мали місце в Забужанській Україні шістдесять років тому. Вони почалися 8 вересня 1944 року, продовжувалися у 1945 та 1946 і закінчилися акцією “Вісла” у 1947 році.

За наказом Сталіна, який пішов на змову з польськими шовіністами – нелегальним комітетом національного визволення Польщі, була підписана домовленість у Люблині про депортацію українського населення з території, яка внаслідок Версальських договорів належала до Польщі, а саме Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Бойківщини та Лемковини. Це завдання взяв на себе Лаврентій Берія і створив перевірні табори у Любомлі та Володимирі Волинському, а М. Підгорний організував структури з 31 особи, щоб виконати так звану “добровільну репатріацію”.

Трагічні події на Холмщині, а саме повалення 185 православних церков, перелаштування інших церков на костели, насилування приймати римо-католицизм, політичні переслідування українського населення, ув’язнення членів ОУН у Бригідках, Луцьку та всіх містах Галичини і Волині, відбувалися від 1921 до 1939 року. Особливо знана була Береза Картузька та все те, до чого допустилась тоталітарна християнська Річ Посполита – Польща. По всій Західній Україні це було тільки початком продуманого плану захопити українські землі та знищити українське населення. Починаючи від 22 червня 1941 року, польське підпілля під назвою “Армія Крайова” відновило свій терор, щоб очистити Забужанську Україну від українського населення “огнєм і мєчем”. Горіла Грубешівщина, Томашівщина, Замістьщина та вся Холмщина. По цілому Закерзонні шаліла польська Армія Крайова. Не було кому боронити ці землі, крім зорганізованих загонів Самопомочі та Української Повстанської Армії.

Совєтський Союз з легкої руки віддав ці західні українські землі, забезпечуючи собі плани на  захоплення інших держав, а саме Мадярщини, Румунії, Чехії, Словаччини та всіх Прибалтійських країн. СССР коштом українського народу розширював свою територію і будував свою московсько-комуністичну імперію. Польща скористала з того і здійснювала свої мрії, щоб позбутися “русінув” хоча б із Закерзоння та снувала свої подальші “утопійні плани” від “моря до моря”.

Наслідки були сумними. Загинуло близько 100,000 невинних людей із двох польських армій:   крайової (національної) та людової (комуністичної) разом з польськими бандами, які були створені з польських колоністів та міського шумовиння. Насильно виселили один мільйон українців при допомозі війська, поліції, кулеметів та нечуваних знущань над бідними українськими селянами, які заселяли ці землі від найдавніших часів під різними назвами, входячи в Київську Русь, а потім у Волинсько-Галицьку державу.

Записано, що було ліквідовано 102 тисячі господарок, а Польща тепер обробляє 461 тисячу гектарів української чудової землі. Забрали 89 тисяч житлових будинків та 160 тисяч господарських будинків, які були оцінені у 615 мільйонів 800 тисяч польських злотих. Залишилися засіяні поля озиминою та яриною площею 165,700  гектарів на суму 17 мільйонів злотих.

У Польщі після першої та другої жорстокої депортації з українського населення залишилося близько 200 тисяч українців, які підпали під акцію „Вісла”. Отож, від 28 квітня до кінця серпня 1947 року Польща насильно депортувала 150 тисяч українців на північно-західні землі, на німецькі господарки, розпорошуюючи їх поміж польським населенням для швидшої асиміляції, а підозрілих в участі в УПА вислала до концтабору в Явожнім – філії колишнього німецького концтабору в Освєнцімі.

Мені випала велика честь брати участь у жалібних святкуваннях у вересні та жовтні 2004 року,  які відбувалися в Києві на державному рівні, а також у Рівному, Луцьку, Львові та Городку. На них були присутні сивоголові бабусі та дідусі, їх діти та онуки, які з невимовним жалем і сльозами на очах оплакували свої жертви, близьку і дальшу родину, сусідів, свої поля, ліси, ріки, гори, полонини. Створилося безліч нових пісень, поезій, коротких оповідань та документальних видань про трагічну насильну депортацію невинних людей.

Всі ми, що з волі Божої залишилися живими, низько клонимо наші голови перед мучениками польського садизму та загарбницької політики. Історія нас вчить, що все, що люди та народи нечесно придбають, – повертається назад до покривджених власників. Отож, пишім до Об’єднаних Націй з вимогою та проханнями, щоб наші депортовані українці могли повернутися на свої рідні землі.

Перед усіми, що загинули, воюючи з польським окупантом, боронячи свої родини та святу українську землю, схилімо наші голови. Вічна їм пам’ять! Обіцяймо, що їхні імена не будуть забуті. Списки загиблих зберігаються, а життя вони віддали у нерівній боротьбі. На них ворожі польські банди, як шуліки, налітали, і їм довелося пролити кров, щоб ми жили, домагались правди і  справедливости та пам’ятали!