Підземелля собору Різдва Пресвятої Богородиці у Холмі

Блаженніший Митрополит Іларіон у моїх спогадах

Катерина Василів-Сидоренко

Після розгрому Річ-Посполитої Польщі у вересні 1939 p. Холмщина і Підляшшя опинилися у так званому Генерал-Губернаторстві, утвореному німцями. Церковне життя Православної Церкви після польського гніту почало оживати. Зорганізувалося Холмсько-Підляське Духовне Правління з осідком у Холмі на чолі з протопресвітером о. Іваном Левчуком, дядьком мого батька, о. Йосипа Василіва. Вся праця о. Івана Левчука була спрямована за повернення Холмського катедрального собору Різдва Пресвятої Богородиці православним українцям після 20-літньої займанщини католиками-поляками. Усі старання увінчалися поверненням собору з усіма будівлями на Святій Даниловій Горі.

Наша родина прибула на Холмщину весною 1940 р. з Волині, втікаючи від чергових допитів батька в НКВД. Священиків на Холмщині бракувало після нищення церков поляками у 1938 р. Були вбивства священиків і переселення в невідоме...  Протопресвітер о. І. Левчук призначив мого батька настоятелем церкви Воздвиження Чесного Хреста у селі Жмудь, за 20 км від Холма у напрямку на Грубешів. У Холмі була заснована державна гімназія з українською мовою навчання, і з початком вересня 1940 p. я вже вчилася у 4-му класі, маючи 14 років.

Зближався жовтень, і золота осінь прикрасила Данилову Гору, а на ній собор Різдва Пресвятої Богородиці. Собор був уже очищений від польської займанщини і готувався до зустрічі Архімандрита Іларіона, в мирі д-ра Івана Огієнка. Архімандрит Іларіон мав прибути зі Свято-Онуфріївського монастиря у Яблочині, щоб прийняти Св. Хіротонію і наречення на Єпископа Холмсько-Підляського. Протопресвітер о. І. Левчук приклав усіх зусиль до звеличення цієї зустрічі і триденних святкувань 18, 19 і 20 жовтня. Княжий город Холм ожив, замайоріли українські прапори. Прибуло до Холма майже все холмсько-підляське духовенство, делегації від різних українських установ і організацій, місцеві вірні та вірні з дальших сіл і міст. Зустріч Архімандрита Іларіона відбулася 18 жовтня близько 5 години вечора.

Учні гімназії двома рядами обставили дорогу, починаючи від сходів на Данилову Гору і аж до головних дверей собору. Ряди були сформовані за класами, починаючи від найнижчих, і мені припало місце відразу понад сходами. З мого місця я нараз побачила, як зближалася процесія у складі духовенства на чолі з протопресвітером о. І. Левчуком. Оподалік був і мій батько – о. Йосип. Ішли іподиякони, хор і вірні. Усі зупинилися недалеко від сходів, а по сходах піднімався у чорній мантії і клобуці Архімандрит Іларіон. Пролунали дзвони і спів, посипалися квіти. Виголошено привіт, і Архімандрит Іларіон в оточенні духовенства подався до собору.

Наступного дня, 19 жовтня, під час Св. Літургії відбулося наречення Архімандрита Іларіона на Єпископа Холмсько-Підляського. 20 жовтня відбулася Св. Хіротонія, присяга усна і на письмі, берегти догмати і канони Святої Вселенської Православної Церкви і облачення в архієрейські ризи.

Після цих величних, незабутніх трьох днів релігійно-культурне життя Холмщини і Підляшшя поплило новим руслом. Українська мова стала богослужбовою у всіх церквах. У перекладі Владики Іларіона друкувався українською мовою молитовник, Акафіст Пресвятій Богородиці перед її Чудотворним Образом Холмським.

Засновано Духовну Семінарію, і на виклади могли ходити, в міру часу, гімназисти. Я слухала виклади логіки. Відбувся величавий концерт колядок і щедрівок у виконанні гімназійного хору, в якому і я співала. У програмі концерту я читала доповідь “Різдвяні Звичаї”, а по прочитанні підійшла до Владики Іларіона під благословення.

Кожної неділі усі гімназисти йшли організовано до собору на Архієрейське Богослуження. Співав архієрейський хор з участю багатьох гімназистів.

Владика відвідував окремі парафії, особливо на храмові свята. Я з нетерпінням чекала 27 вересня, Воздвиження Чесного Хреста, і випрошувалася у директора гімназії, щоб поїхати до Жмуді, до батьків, зустрічати Владику квітами і святкувати разом Храм, бути на храмовому обіді з Владикою і з батьками.

Це був час пробудження національно-культурного життя на Холмщині. Організовано українські комітети, установи, школи, xoри, гуртки молоді. У Холмі організовано Український Допомоговий Комітет, на чолі якого став Святослав Шрамченко. Особливою подією було висвячення у 1940 р. Архімандрита Іларіона (в мирі д-ра Івана Огієнка) на Єпископа Холмсько-Підляського.

Серед провідних людей м. Холма постало зацікавлення місцевими історичними пам’ятками. Особливу увагу привернули уцілілі останки сторожових веж – півмилі від Холма, коло с. Білявина, і півтори милі від Холма, біля с. Столпя. Говорилося про підземні ходи від цих веж до підземелля собору Різдва Пресвятої Богородиці на Даниловій Горі, окраси м. Холма від часів Князя Данила.

Собор був уже повернений православним українцям після 20-літньої займанщини католиками-поляками. У правій наві собору, недалеко від вівтаря, зауважено на долівці круглий камінь. Після докладного дослідження стверджено, що власне цей камінь зачиняє вхід до підземелля Собору. Були ті свідомо-відважні, які спустилися у підземелля і побачили, до якого святотатського руїнницького чину допустилися поляки, коли у 1920 роках забрали собор від православних. Давні домовини, ще з Княжої доби, були порозбивані, серед них і домовина Князя Данила, тлінні останки розкидані.

Докладний звіт про те, що діється у підземеллі, був переданий Владиці Іларіону. Владика зарядив упорядкувати це наше історичне, святе місце. Одного пообіддя осінню 1941 p. Владика спустився по драбині у підземелля в оточенні кількох священиків, диякона, невеликого хору і охочих гімназистів. По цей день я переживаю ту хвилину, коли у темному підземеллі, тільки при світлі свічок і лампади та запахові кадильного диму, пролунали молитовні слова панахиди. Пронісся тихий зворушливий спів: “З надгробного ридання співаючи пісню – Алилуя, Алилуя, Алилуя”. І на закінчення “Вічна пам’ять” та палка релігійно-національна промова Владики.

Душа Князя Данила, витаючи посмертно над улюбленим Холмом, була достовірним свідком того, що діяли ляхи, і чекала самарянина двадцятого століття. Тим самарянином став Владика Іларіон! Владика смиренно спустився у підземелля собору і своїм палким словом прославив добу Князя Данила і його дружинників. Насвітлив невмирущу візію вільної Української Держави в серцях юних гімназистів, присутніх на панахиді у підземеллі княжого собору на Даниловій Горі у граді Холмі.

З наближенням німецько-радянського фронту, влітку 1944 p. Владика Іларіон залишив Холм, а наша родина Жмудь. Наші дороги частинно були однакові, почерез Криницю, а тоді розійшлися. Наша родина опинилася в Німеччині, у таборі для переселенців. Владика знайшов пристановище у Швейцарії.

Щойно у 1948 р. батько зв’язався листовно з Владикою. Тоді було рішено емігрувати до Канади. Владика Іларіон приїхав скоріше від нас до Канади, до міста Вінніпегу, де був влаштований при соборі Св. Покрови, в юрисдикції Єпископа Богдана, в Америці. Наша родина прибула до Канади у серпні 1949 p. почерез старання молодшої сестри, яка відбувала річний контракт на текстильній фабриці у місті Гамільтоні. Після приїзду до Гамільтону батько зв’язався з Владикою і до тижня часу отримав призначення на фармерську парафію, до Курок у Саскачевані. Згодом був перенесений до міста Ріджайни.

Батько сослужив із Владикою в соборі Св. Покрови у Вінніпегу в березні 1950 p., при освяченні дзвіниці і дзвонів, і був нагороджений саном протоієрея. Владика відвідував нас у Торонто у жовтні 1950 р. Після упокоєння батька, у 1964 p. Владика не забував нашу сім’ю, надсилав нам свої книжки, журнал “Віра й Культура”.

Коли народився наш син і ми назвали його у пам’ять Св. Василька – Князя Ростовського (пам’ять 17 березня), мій чоловік, мистець Петро Семенович звернувся до Владики листовно, запитуючи про життя Св. Василька. Владика відповів вияснюючим листом, і цей лист зберігається у синовій сім’ї.

Мої думки часто летять на Холмщину, батьківщину мого батька. Летять до Холма, і роки 1940-1944 оживають у моїх спогадах. Я на Даниловій Горі, я у соборі. Я неначе чую знов давно почуті слова, виголошувані Владикою з амвону, з архієрейським смиренням і побожністю: “Служити народові – то служити Богові!” Ці слова стали наріжним каменем для нашої родини на еміграції. Ці слова допомогли мені і Петру Семеновичу виховати наших дітей, Василя і Галину.