90 років від Дня Злуки – історія і сучасність

Ігор Осташ, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді

Без сумніву, питання злуки, об’єднання, соборности залишаються найбільш гострими та актуальними і в наше сьогодення. Прагненню об’єднати “два береги Дніпра” віддано немало зусиль українських інтелектуалів, у тому числі здійснено багато проектів нашими закордонними українськими організаціями.

У цій статті, згадавши деякі сторінки історії української злуки, особливо хотів би пов’язати їх з найновішими резонансними політичними подіями, що відбувалися в Україні останніми місяцями – це дискусії навколо політичного русинства та газові проблеми.

Історичне тло

6 жовтня 1918 р. на урочистому відкритті Державного Українського Університету в Києві велике враження на присутніх справила коротка промова представника західноукраїнських земель, члена австрійського парламенту д-ра Л. Цегельського, який, зокрема, виголосив: “Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...” Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати, її передчуття вже віяло у повітрі.

В один і той самий день – 13 листопада 1918 р. – постали і Директорія, і нова держава – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). У цей час становище ЗУНР почало погіршуватися. Під тиском поляків УНРада (законодавчий орган) і Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР переїхали зі Львова до Тернополя, а потім – до Станіслава. Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР переїхали зі Львова до Тернополя, а потім – до Станіслава. Незважаючи на складне становище обох нових національних державних утворень, їхнє керівництво продовжувало справу об’єднання України. Провідна роль у цій історичній справі належала діячам Наддністрянської України. Розуміючи, що возз’єднання могло реалізуватися тільки на ґрунтовних правових засадах, Державний Секретаріат ЗУНР виробив проект попереднього договору і направив до Директорії, яка перебувала в той час у Фастові, делегацію (Д. Левицького і Л. Цегельського). Після докладного обговорення цього проекту Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 р. підписали “Передвступний договір”, в якому говорилося: “Західно-Українська Народня Рес-публіка заявляє цим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією і населенням як складова частина державної цілісности в Українську Народню Республіку... Правительства обох Республік уважають себе зобов’язаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, щоб обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю...” При цьому належить зауважити, що ЗУНР зберігала за собою права “територіальної автономії, котрої межи означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія”.

14 грудня 1918 р. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади, а вже 19 грудня 1918 р. до Києва урочисто в’їхала Директорія. На історичній арені знов була відновлена Українська Народна Республіка. По той же бік Збруча 3 січня 1919 р. на сесії УНРади у Станіславі було прийнято Ухвалу “Про злуку Західно-Української Народньої Респуб-ліки з Українською Народньою Республікою” в “одну, одноцільну, суверенну Народню Республіку”, тобто ратифіковано Фастівську угоду від 1 грудня 1918 р. Про цей факт державний секретар ЗУНР Д. Вітовський негайно повідомив керівництво УНР: “До Головного Отамана Українського Республіканського війська С. Петлюри. Київ. Із Станіславова. 3/1. Українська Національна Рада Західно-Української Народньої Республіки на засіданні дня 3 січня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї території до Української Народньої Республіки в одну одноцільну Українську Народню Республіку. Хай злука, спаяна спільною пролитою кров’ю обох бувших Республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу”. На тому ж таки засіданні УНРади було також обрано делегацію у кількості 65 чоловік на чолі з Л. Бачинським. Делегація, складена з представників Галичини, Буковини і Закарпаття, прибула до Києва 16 січня і взяла участь у спільних засіданнях Директорії і Ради Народних Міністрів УНР.

22-24 січня 1919 р. за сценарієм І. Огієнка у Києві відбулися всенародні свята з нагоди річниці IV Універсалу УНР і народження Соборної України. З цього приводу Директорія видала Універсал, у якому говорилося: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна...” Представниками від ЗУНР на святі були: Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Вітвицький.

Ідея соборности українських земель стала дійсністю.

22 січня 1919 р. о 12 годині у Києві на Софіївському майдані у святковій обстановці (день був оголошений неробочим) відбулася урочиста церемонія Злуки. У присутності багатьох тисяч людей Л. Цегельський зачитав Ухвалу УНРади від 3 січня, а священик П. Корсунський оголосив Універсал Директорії:

“Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду”.

Закарпатська Злука

Коротко виклавши історичну ретроспективу, тепер повернемося до подій зовсім свіжих. Ми всі уважно стежили за подіями на Закарпатті, які викликали чергові хвилі сепаратизму в Україні. У цьому контексті слід вказати й ще на один немаловажний момент, про який зазвичай забувають наші сучасники.

Ідея соборности українських земель охопила у ті часи не лише Велику Україну і терени власне ЗУНР (Галичину, Лемківщину, Підляшшя, Буковину, Прикарпаття, Західне Поділля тощо), але й Закарпаття. 21 січня 1919 р. у Хусті 420 делегатів Всенародних Зборів українців Закарпаття (т. зв. Угорської Руси) ухвалили “з’єдиненнє... з Соборною Україною” і просили, “щоби українське військо обсадило комітати, заселені Українцями”. Проте таке легітимне і правове рішення не було втілено в життя, позаяк невдовзі іноземні (чеські та румунські) війська окупували територію Закарпаття. Принагідно нагадаємо, що румунські війська ще до кінця листопада 1918 р. здійснили окупацію українських Буковини та Бессарабії. Приводом до інтервенції послужили окремі статті Версальської та Сен-Жерменської мирних угод між Антантою і Центральними державами, відповідно до яких західноукраїнські землі передавалися на автономних засадах тим національним державам, які утворилися на терені колишньої Австро-Угорської імперії.

Але “Ухвала Всенародних Зборів угорських українців” від 21 січня 1919 року, цей надзвичайно промовистий документ, якому часто приділяється замало уваги, переконливо свідчить про однозначний політичний вибір Закарпаття на користь єдиної України.

Газова Злука – 2009

Події нещодавньої газової кризи стали ще однією своєрідною цеглиною, яка скріпила дедалі міцніючий мур української соборности. Цього разу йтиметься про єдність економічну, а радше – енергетичну, а також про взаємодопомогу.

Читачі вже, мабуть, здогадалися, що мова піде про так звану газову кризу початку 2009 року. Усі ми, напевно, знаємо, що через, скажімо м’яко, дещо гіпертрофовані амбіції керівництва однієї країни протягом понад двох тижнів під час найсильніших зимових морозів як Україна, так і багато інших європейських країн були залишені без газу – основного енергоносія, який використовується для обігріву помешкань, приготування їжі та багатьох інших нагальних потреб. Але, думаю, не всі свідомі того, що ця ситуація стала черговим нелегким випробуванням для української єдности.

А справа в тому, що під справжньою загрозою вимерзання опинилися східні та південні регіони України, адже вони традиційно споживають виключно російський газ. А його постачання в день, коли всі християни східного обряду святкують світлий день Різдва Христового, було повністю припинено. Багато аналітиків писали, що газова криза є черговою добре спланованою спробою російських політтехнологів, спрямованою на розкол України та відторгнення від неї східних і південних областей. Під загрозою техногенної катастрофи і економічного обвалу опинилася більша частина промисловости Східної України. Могли замерзнути школи, лікарні, хлібопекарні, цілі населені пункти. На щастя, завдяки взаємодопомозі та продуманим діям сьогодні ми можемо сміливо стверджувати, що ця спроба провалилася.

Технологічно Газотранспортна система (ГТС) України побудована таким чином, що споживачі більшости східних та частини центральних і південних регіонів можуть отримувати природний газ лише з території Російської Федерації. Вони практично відрізані як від джерел газу українського видобутку, так і від газу, який зберігається в підземних сховищах на заході країни. Вперше за всі роки існування національної ГТС через одностороннє повне припинення газопостачання з боку Росії Україна була поставлена перед фактом необхідности її переведення у безпрецедентний режим роботи, який ніколи не розглядався навіть під час протиаварійних тренувань.

Професійними, інженерно вивіреними діями українських газовиків у надзвичайно короткий термін вдалося переорієнтувати об’ємні газові потоки (близько 300 мільйонів кубічних метрів щоденно) усередині держави у позапроектний (реверсний) режим.

Ми змогли максимально ефективно використати власні ресурси природного газу з підземних сховищ на заході країни та збалансувати його постачання  українським споживачам. Більше того, в цих критичних умовах ми підтримали споживачів Молдови, Болгарії та інших країн, що також стали заручниками російського “Газпрому”.

Таким чином, чергова спроба підірвати єдність України фактично досягла протилежної задумам її авторів мети – наша держава вийшла з кризи соборною і зміцнілою. Цього разу Захід та Схід поєднала газова труба, яка несла співвітчизникам тепло в морозяні зимові дні.