Пам’яті Тараса Закидальського:  філософські диспути через прірву часу

Дагмара Турчин-Дувірак, доктор музикології

Засідання Наукового Товариства ім. Шевченка в Торонто, що відбулося 7 листопада у приміщенні КУМФ, було особливо урочистим та багатолюдним. Рівно рік тому, а саме 8 листопада 2007 року, відійшов у небуття д-р Тарас Закидальський, тож вечір був присвячений вшануванню його пам’яті. У своєму слові про Тараса Закидальського його давній товариш та колега д-р Роман Сенькус змалював живий і яскравий образ “радісного філософа” (за висловом Василя Лісового) – талановитого вченого, дослідника філософії, редактора журналів “Russian Studies in Philosophy” та “Journal of Ukrainian Studies”, багаторічного співробітника редакції англомовної Енциклопедії України, активного члена НТШ в Канаді, невтомного громадського діяча, що боровся проти переслідування дисидентів в СРСР та впродовж років підтримував родини в’язнів, завзятого пластуна, доброго мужа та батька, відданого своїй родині...

 Серед професійних зацікавлень д-ра Закидальського особливе місце посідав Григорій Сковорода – cаме філософії Сковороди була присвячена його магістерська праця, захищена ще 1965 року. Тож цілком природно, що головна доповідь, виголошена у той вечір, висвітлювала також певні аспекти філософської доктрини Сковороди. Доповідач, професор Альбертського Університету в Едмонтоні Наталія Пилип’юк, є відомим літературознавцем, що спеціалізується в європейській літературі Ренесансу та Бароко. Обравши за предмет свого дослідження поетичну збірку Сковороди “Сад божественних пісень...”, проф. Пилип’юк поставила за мету... “обґрунтувати, що Сковороду... можна сміливо вважати християнським епікурейцем”. У першій частині доповіді вона висвітлила вузлові моменти процесу “християнізації” поглядів грецького філософа Епікура, що відбувався в період європейського Відродження, коли мислителі-гуманісти не протиставляли античний світ християнству, а, навпаки, сприймали античних філософів як передвісників останнього. Вказуючи на авторів, що обґрунтовували подібні ідеї, д-р Пилип’юк підкреслила, що деякі з них, як, наприклад, П’єр Гасенді, були добре відомі в Україні за часів Г. Сковороди, а отже, могли безпосередньо вплинути на його світогляд. У другій частині доповіді проф. Пилип’юк послідовно порівнює “Сад...” Сковороди з одами  “Hortus” та “The Garden” англійського поета XVII століття Ендрю Марвела та знаходить багато спільних мотивів, що зближують обох представників пізнього Бароко з Епікуром. Зокрема, обидва, так само як і античний мислитель, закохані в природу та надають перевагу спокою і тиші, простоті та “убогості” буття на волі над суєтою “гамірного міського життя” чи гонитвою за матеріальними статками та заспокоєнням політичних амбіцій. Також, особливо у Сковороди, прямо виголошується головна ідея Епікура: людина не повинна боятися смерті, бо найстрашніша смерть – це життя в гріху.  Цікавим є спостереження проф. Пилип’юк і щодо самого задуму поетичного “Саду” Сковороди: на її думку, “Сад” – “це простір, в якому Сковорода самостверджує себе як творець”, а образ саду – це метафора Едену, де “моральні цноти є і плодами, і невід’ємними забавами” (подібні метафори можна знайти і у Марвела).

На закінчення свого виступу Н. Пилип’юк навела цікаву деталь: Григорій Сковорода помер 9 листопада, Тарас Закидальський – 8 листопада. Хтозна, чи не зустрілися вони в садах Едену, продовжуючи свої філософські диспути?.. Так чи інакше, ми, ті, що ще тут, маємо щастя насолоджуватися плодами їхньої праці...