Щоб виграти – треба йти в наступ!

(Або “Про ввічливість у мовному питанні”. А. Лозинський. “Новий Шлях”, ст. 5, 25.12.2008 р.)

Микола Латишко

Кожен вояк, а не те що генерал чи маршал, знає, що ДЕКОЛИ потрібно йти в тактичний відступ.

Але для того, щоб виграти бій чи війну – треба йти в наступ, обміркований, приготовлений, обережний, але НАСТУП. У кожному виді спорту – футболі, гокеї та інших – є оборона і є напад. І всі тренери знають, що скільки б оборона не обороняла свою браму від противника, якщо напад не дасть голів, то гри вони не виграють. Коли ж ми, українці, підемo в наступ?!

А те, що “війна” Росії проти України триває весь час, не має жодного сумніву вже ніхто.

Хто ж виграє і чому? Обдумана і планована АГРЕСИВНІСТЬ і ЖОРСТОКІСТЬ Росії цілу свою історію виграє всі війни. Росія не турбується за свою територію, бо вона не лише хоче, а й  намагається загарбати території інших народів, а потім, вживаючи інші народи, окуповує ще більше територій. Висновок з того один: той, хто не хоче чужого, – втратить і своє! Рівно ж той, хто лише обороняє своє, – втратить його. Щоб вижити, не можна бути завжди лише в ДЕФЕНЗИВІ! Треба йти в ОФЕНЗИВУ! В УСЬОМУ!

Про цілісність території Росії у світі немає навіть мови. А якщо її панування посунулось у Калінінград, чи Фінляндію, чи Чечню, чи Грузію, чи Україну... ну, так вона ж велика. А з великими – рахуються.

Чому? Бо, як англійці кажуть, “They mean business”! Вони не задумуються, що з ворогом робити.

Його перше треба вбити, а потім “прощення” просити. А ворогом для них є всі ті, хто з ними не погоджується.

Ну, а що ж робимо ми? Ну то давайте сядемо за круглим столом (чи під столом) та й поговоримо, та ще й мовою нашого відвічного ворога! Хто ж з такими рахується в теперішньому світі?

Ну, але ж ми зате ввічливі...  Нам же не випадає... А крім того, нас же всі переконують, що “ворога треба любити...”, бо ми ж християни...

Історія світу довела багато разів, що ті, які грабували, плюндрували, завойовували, вбивали, – стали “великими” (Александр Македонський, Велика Британія – Great Britain, Петро Перший – Великий, Наполеон Великий та інші). І таке саме й з державами!

А коли ж ми, українці, будемо не просити, а вимагати принаймні того, що наше?!

Від нас такі агресори-імперіалісти, як Жириновський, Лужков, Іванов, Путін, Медведєв та інші, вимагають російської мови просто у Верховній Раді України! (І не турбуються, чи вони ввічливі!)

Чого ж ми, українці, не робимо того в Російській Думі?!

Що більше – їм Україна дозволяє ширити відверто антиукраїнську пропаганду в Україні, а наші “провідники” радо переходять на російську, як їдуть до Росії, чи навіть у Києві.

Може, це тому, що для нас є важливіше бути “ввічливими”, ніж вільними?!

Коли ж ми вже навчимося робити іншим так, як вони роблять нам?! Скільки століть ми будемо вчитися? Коли ж Україна буде судити і карати за зраду своєї Батьківщини чи за намагання порвати її на “автономні” шматочки?

Я мав багато подібних випадків, як пан А. Лозинський, з “ввічливістю у мовному питанні” (та хіба тільки в мовному!) в багатьох містах України. Ось один з них.

Кілька років тому я поїхав потягом з Києва до Миколаєва (обл.) побачитись перший раз у моєму житті з моїми родичами. Всі вони прекрасно говорять українською мовою. (Якщо хочуть!) Але під час обіду, вже після першої чарки, всі вони перейшли на російську мову. Та ще й мене питають: “А почему ви нє ґоворітє по рускі? ВИ что, бандєровіц?” А я їм кажу: “ТАК! А ви що, не знали? А чому ж ви всі перейшли на чужу російську мову? Чи, може, у вас всі ті, хто говорить своєю рідною українською мовою, є “бандєровци”? Я думав, що ви, пробувши у Сибіру (вони були вислані ще в 1929 р., а повернулись у 1953 р.) 25 років, а я 65 років на чужині, будемо щасливі і раді поговорити своєю матірною, українською мовою, а ви за те мене ще й ображаєте, називаючи “бандєровцем”. Для мене це є гордість, а не насміх. Чи ж вам не сором?! Бандера ж був українським національним героєм, який віддав життя за всіх нас. Я є в Україні і говорю українською мовою. А ви?”

Звичайно, що всі вони (9 осіб) дивилися на мене, роззявивши роти, а так звана “родинна” атмосфера “дещо” змінилася, але всі вони, за винятком чоловіка моєї двоюрідної сестри (він росіянин), поволі перейшли знову на українську мову. А той росіянин відверто сказав: “Я нікоґда не буду ґаваріть украінскім язиком!” А я його лише запитав: “А де ж ви живете? А чий же ви хліб їсте?”

Ех, ті мішані подружжя!!! Всі вони переходять на чужі мови. Цікаво, чому? Ну, а всі ж їхні родичі хочуть бути “ввічливими”... А я так і поїхав до Канади, не будучи ввічливим.

У теперішнім світі шанують агресивність, відважність і тверду віру в себе.

Будьмо ж такими!

Кінчаю словами пана А. Лозинського: “І ввічливості мусить бути межа!” Він правий.