У 25-ту річницю світлої пам’яті отця крилошанина Володимира Жолкевича

Минає 25 років від відходу у вічність бл. пам’яті о. крил. Володимира Жолкевича, заслуженого душпастиря, катехита, українського діяча і диригента. Присвячую цю статтю у пам’ять про мого Тата і на згадку колишнім парохіянам і людям, з котрими він ревно і з посвятою служив під час свого земського життя.

Отець Володимир Жолкевич народився 15 травня 1906 р. у священичій родині о. Юрія Жолкевича у Серафинцях  біля Городенки. Виростав у родині, де було 14 дітей – крім нього, ще 5 братів і 8 сестер. Маючи 12 літ, Володимир втратив батька. Батько, о. Юрій, сповідав хворого на тиф і помер від тифу у 1918 р. Тяжкі були обставини, увесь тягар опіки над сиротами та мамою-вдовою впав тоді на найстаршого брата, о. Романа.

Відтоді Тато пробивався в життя майже власними силами. До гімназії ходив у Коломиї та Львові, де й закінчив середню освіту. Вже в гімназії у Львові виявляв музичні здібності, був диригентом студентського хору, одідичивши по батькові музичний талант. Рівночасно студіював у Музичному Інституті ім. Лисенка у Львові. Під час богословських студій у Львівській Духовній Семінарії і опісля Академії Тато виявив себе визначним диригентом славного хору питомців Української Духовної Семінарії. Цей хор був славний на цілу Галичину своїми виступами на національних святах і академіях, як рівно ж у 30-х роках своїми турне по Галичині для вшанування пам’яті о. Маркіяна Шашкевича.

Після закінчення студій Володимир Жолкевич одружився з Наталією Гумінілович і був висвячений на священика 28 серпня 1936 р. Преосвященним Владикою Іваном Бучком. Відразу ж почав душпастирську працю – спочатку в Західній Україні, а опісля на скитальщині і в Канаді.

Як вибухла війна і прийшла загроза, що священиків будуть вивозити на Сибір, щоб врятувати життя і зберегти родину, ми виїхали останнім поїздом на скитальщину, бо до останнньої хвилини Тато не хотів залишати рідної Батьківщини.

З перших головних місць скитальщини пам’ятаю Відень, Австрію. Це були 1945-1946 роки. Тато працював як душпастир у церкві Св. Варвари, там провадив хор і Рідну Школу. Відтак Преосвященний Владика Іван Бучко призначив Тата до Франції – спочатку до полудневої, а потім до Парижу. В Парижі Тато був душпастирем у парохії Свв. Володимира і Ольги, де також диригував хорами і провадив Рідну Школу.

У січні 1950 р. Боже провидіння попровадило Тата з родиною до Канади, насамперед до Едмонтонської Єпархії. Тут Тато обслуговував і працював у шести парохіях. Одна з них – парохія Св. Онуфрія у Smoky Lake, Alta. Цікаво підкреслити, що у 1996 р. ця церковця зі Smoky Lake була перенесена до Національного Музею Цивілізації в Оттаві як зразок першої української католицької церкви в Канаді. Як і в попередніх місцевостях, Тато надалі працював як душпастир, провадив Рідні Школи, влаштовував концерти та співпрацював із Едмонтонською Пластовою Станицею.

У 1956 р. Тато переїхав до Торонтської Єпархії, спершу до парохії Св. Миколая, тоді до Свв. Петра і Павла у Скарборо, а далі до парохії Св. Покрови. У парохії Св. Миколая, крім душпастирської праці, був катехитом у Рідній Школі і на Курсах Українознавства ім. Григорія Сковороди, був диригентом жіночого хору “Арфа”, диригентом дитячого хору, організовував Шевченківські концерти, академії на пошану Митрополита Андрея Шептицького та ін. Довгі роки (майже 10 років) був капеляном Торонтської Пластової Станиці. За його ініціативою збудовано каплицю на Пластовій Січі у Грефтоні, де до нинішнього дня відправляються Святі Літургії під час таборів. Від 1961 до 1966 року був парохом церкви Свв. Петра і Павла, а від 1966 року і до смерті Тато працював у парохії Св. Покрови. Крім душпастирської праці, був катехитом у Рідній Школі та на Курсах Українознавства ім. Юрія Липи. В той час також організовував концерти, з’їзди, академії тощо.

Гідною підтримкою Татові була його дружина Наталія. Мама була вчителькою за фахом, закінчила Музичний Інститут ім. Лисенка у Львові за класом скрипки і також гарно співала. Мама завжди допомагала Татові в його праці в парохії, Рідній Школі і у приготуванні концертів чи імпрез. Крім того, провадила дім.

З приїздом Патріарха Йосифа із Сибіру в 1969 р., на його бажання, Тато зорганізував великий концерт з приводу посвячення собору Святої Софії в Римі і на тому концерті диригував збірним хором зі співаків усієї діаспори. На пошану Його Блаженства Патріарха Йосифа у 1975 р. Тато приготував ще один концерт в Римі з участю різних хорів та солістів. У цей час також був адміністратором видання праці “Світильник Істини”, історії Української Богословської Академії у Львові.

Протягом довгих років Тато був духовним опікуном Торонтської Єпархіальної Управи ЛУКЖК та Крайової Управи ЛУКЖК.

Отець Володимир Жолкевич відійшов від нас на 48-му році священства і 77-му році життя 12 січня 1985 року. На жаль, не дочекався самостійної України, за яку завжди молився і на яку чекав ціле своє життя.

Всі, що Тата знали, пам’ятають його скромну, лагідну і шляхетну вдачу. Він був працьовитий, чесний і справедливий до всіх та великий патріот. Любив свою Батьківщину понад усе. Дуже любив молодь і завжди був зв’язаний з нею – чи то в Рідній Школі, Пласті, СУМі, чи в парафіях. Тато був ідеаліст, працював із запалом, посвятою і відданістю для добра Української Католицької Церкви і народу.

В цю сумну і болючу річницю дякуємо Господові Богу за доброго і дорогого Тата. Доньки, Оксана і Христя, були щасливі жити під його опікою і бути з ним до його смерті.

Нехай пам’ять про о. Володимира Жолкевича буде незабутня, а для молодих і майбутніх священиків нехай Тато буде гідним прикладом і дороговказом до наслідування.

Оксана Жолкевич

Заупокійна Свята Літургія з Панахидою за бл. п. отця Володимира Жолкевича буде відслужена 21 січня 2010 р., о 5.30 год. вечора у церкві Св. Димитрія в Торонто.