“Церква – це криниця сили Духа”

Протягом останніх двох десятиліть Україну відвідували мільйони громадян інших країн, а серед них сотні тисяч – нащадки наших земляків, представники Великої Української Родини. Завжди добрим словом згадуємо тих осіб, котрі протягом багатьох років наближали нашу свободу, інформуючи світ про життя українців у большевицькому ярмі, підтримуючи наших в’язнів сумління, дисидентів.

Після проголошення Неза-лежності відкрилися нові можливості співпраці, і українці Канади, Польщі, США, Австралії та інших країн на власні очі побачили наші проблеми, відчули їх на собі, перебуваючи в Україні.

Пані Ірина Ващук, відома громадська діячка з Канади, голова Свiтової Ради Суспiльної Служби Свiтового Конгресу Українцiв, за власною ініціативою створила Комітет “Приятелі Української Православної Церкви Київського Патріархату” і є його головою. Як, коли і чому виникла потреба створення цього комітету – про це розпитуємо пані Ірину Ващук.

І. В.: Це почалося з мого знайомства із працею Суспільної Служби України. Я вперше приїхала на Кіровоградщину, до Новоархангельська, на запрошення пана Валентина Животовського. Моє перше знайомство з паном Животовським було телефонне, і я запитую його: “Ви ходите до церкви?” Каже: “Ходжу”. – “А до якої церкви?” Каже: “Української”. Запитую: “Але до якої української?”

Я дала два-три дні йому до надуми, аж потім він з’ясував, що у них церква належить до Московського Патріархату.

Так я приїхала до Новоархангельська. Районна адмі-ністрація вислала авто, і я об’їздила Кіровоградщину. Ця земля мене дуже обігріла, по селах всюди була українська мова, ми відвідували самотніх людей, і одного дня я побачила те, на що навіть не сподівалася. Місцева громада зачинила двері до церкви і не пустила московського священика. І я тоді відкрито виступила на захист громади, а пізніше, коли мене викликали в міліцію, зрозуміла, що була заява на мене.

В міліції я сказала, що пережила найприємнішу хвилину в моєму житті: мені дуже сподобалось, що наш народ починає думати і національно дозрівати.

Пізніше познайомилася з Єпископом Сумським Київського Патріархату, Владикою Мефодієм. На Сумщині я об’їздила всі парафії. Я бачила, з чого починається Церква, – з нуля, на власних силах починає ставати, воскресати...

Я пообіцяла собі, що зроблю все, щоб допомогти цій Церкві. Зорганізувала у 2002 р. Комітет “Приятелі Київського Патріярхату”, який очолюю до сьогодні, і стараємось надати всебічну підтримку: моральну, гуманітарну, фінансову.

Тепер наша увага буде призначена Луганську, де зовсім нема Церкви. А таких місць далеко більше. Думаю, що святим обов’язком кожного українця і українки є визначитися у цьому питанні. Бо Церква – це криниця сили Духа. І якщо Церква сильна, тоді і нація буде сильна, і не буде так тяжко проходити того шляху, як це відбувається тепер. Нація буде об’єднана.

Надія Самуляк: Пані Ірино, Ви багато мандруєте Україною. А які місцини нашої Батьківщини для Вас є особливими?

І. В.: Київ – мій улюблений дім. Для мене це святе місце, свята земля. Звичайно, кожного року я відвідую Святійшого Патріарха Філарета.

Дуже дорога мені Сумщина, тому що коли я приїхала як міжнародний спостерігач на вибори у 2004 році, це було моє вибране місто, і ми перебували у Владики Мефодія під час виборів. Чим більше я його пізнавала, тим більше бачила людину не тільки духовну, але й великого патріота, Українця з великої букви. Мене вразило його дуже скромне житло.
Я мала нагоду побачити багато історичних міст – Батурин, Конотоп, Глухів. Минулого року відвідали Холодний Яр – Чигирин, Суботів. Бо ж Україна – це суцільна історія. Коли я була вперше в Батурині, мені здавалося, що я стою на морі крові, мені здавалося, що я чую крик тих людей, які тут загинули... А ще цей пам’ятник, високий Хрест.

Н.С.: Знаю, що Ви підтримуєте також молодь, яка поповнює Київський Патріархат?

І. В.: Усі молоді священики – це як мої діти. Ось коли настає Різдвяний час, вони ходять з колядою від хати до хати, і вони мені зізнаються, що люди, наприклад, на Сумщині, раніше не чули колядок. Оце велика радість, яку вони приносять на нове життя, повертаючи людям традицію, котра має жити в нашім народі.

Звичайно, я щаслива, що можемо простягнути руку допомоги через свідомих українців у Канаді, і ми простягаємо цю руку.

До Комітету “Приятелі УПЦ Київського Патріархату” належать і греко-католики, і православні. Не грає ролі, якого віровизнання людина, але важливо бути українцем, свідомим українцем. Наші греко-католики приязно і з розумінням ставляться до Комітету, Світовий Конгрес Українців теж долучився, коли я робила збірку на побудову Петропавлівського храму у Дніпропетровську, – це було під його патронатом, і все склалося успішно й гарно.
Ми читаємо новини з Інтернету, знаємо, що дуже важко зареєструвати парафію Київського Патріархату – не сприяє влада. А храми Московського Патріархату ростуть по всій Україні, знаходяться добродії, котрі дістають якісь пільги податкові... Але спробуй скажи, що церкву будує громада Київського Патріархату...

Так не повинно бути, бо Українська Православна Церква Київського Патріархату – це корінна національна Церква, і я думаю, що пора нашому народові це зрозуміти.

Цього року мені пощастило бути на святкуванні Князя Володимира 28 липня. То вперше в моєму житті я була свідком такого християнського піднесення: ішла колона народу від собору Святого Володимира, де була Служба Святійшого Патріарха Філарета, аж до пам’ятника Володимира. Я зрозуміла, що можу бути спокійною за майбутнє нашої Церкви. Це переконало кожного учасника, кожного, хто звернув свої очі на похід. Українській Церкві – бути! Сильнішати і ніколи не сходити з того шляху! Вона буде!

Ми великий народ, гідні бути незалежними, мати свою Церкву і не зважати, чи нам Москва дозволяє, чи Рим, чи Константинополь. Ми повинні бути самі собою.

Розмовляла Надія Самуляк

PHOTO

Ірина Ващук