Проліскові чесноти й непогасима свіча Михайла Гориня

13 січня 2013 року скінчив свій земний шлях справжній український герой, на перший погляд, ніби тихий і непомітний, але твердий, як криця, й послідовний велет нашого національного духу, один із славної когорти нескорених, еталон інтелігентності, порядності й вірності ідеалам українського народу, борець і людина – Михайло Горинь.

...Народився Михайло Горинь 17 червня 1930 року у селі Кнісело коло Жидачева на Львівщині. Його батько керував сільською “Просвітою”, був одним із районових провідників ОУН у підпіллі, за що й був підданий репресіям з боку окупаційної польської влади. У грудні 1944 року Михайло разом з матір’ю був депортований совєтським режимом до Сибіру, та по дорозі на заслання їм вдалося втекти. Після втечі сім’я легалізувалася в місті Ходорові, де Михайло пішов працювати на завод, й там таки ж 1949 року він закінчив школу. Від 1949 по 1955 рік М. Горинь навчався на відділенні логістики і філософії Львівського Університету, однак у 1953 році він був виключений з університету за відмову вступити до комсомолу, згодом влаштувався у фольклористичну експедицію. Повернувшись напередодні навчального року, дізнався, що ректором став академік Євген Лазаренко. Пан Михайло прийшов до нього на прийом і розповів про себе, після чого ректор розпорядився прийняти в нього іспити та зарахувати до університету. Після закінчення університету працював учителем логіки, психології, української мови й літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно, пізніше організував першу в Совєтському Союзі експериментальну науково-практичну лабораторію психології та фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів, почав займатися науковою діяльністю, став автором низки методичних розробок для вчителів і статей у царині психології праці.

Михайло Горинь був щирим і послідовним українським патріотом, активним шістдесятником. На початку 1960-их років налагодив контакти з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем та іншими представниками українського руху опору в повоєнні роки, організовував розповсюдження громадсько-політичної літератури, яка видавалася за кордоном і передавалася через таємні канали Закордонного Представництва УГВР та фірми-корпорації “Пролог”, що їх очолював близький до родини Горинів Микола Лебедь. У серпні 1965 року М. Горинь був заарештований за звинуваченням у проведенні антисовєтської агітації і пропаганди, а у квітні 1966 року засуджений на шість років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії. Але навіть там пан Михайло не покидав агітаційної роботи. У результаті – за пропаганду й розповсюдження самвидаву серед в’язнів мордовських таборів у липні 1967 року М. Гориня відправляють у сумнозвісний Владімірскій централ. Звільнився Михайло Горинь 1971 року, а вже у серпні 1978 року разом з В’ячеславом Чорноволом відновив часопис “Український вісник”, який видавався від 1970 року.

Крім того, Михайло Горинь брав активну участь у діяльності Української Гельсінської Групи, створеної у 1976 році. Разом із В’ячеславом Чорноволом та братом Богданом Горинем він розробив “Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки”, оприлюднену 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. У вересні цього ж року Михайло організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, яка увійшла до міжнародного комітету захисту політв’язнів, брав участь у кількох нарадах представників національно-демократичних рухів народів тодішнього СССР.

У грудні 1981 року Михайла Гориня знову заарештували, а 25 червня цього ж року засудили знову ж таки за антисовєтську агітацію і пропаганду та відмову давати покази у справі іншого українського політв’язня Івана Кандиби, – до 10 років позбавлення волі з відбуванням покарання у таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Звільнився він лише у 1987 році.

Влітку 1987 року в Києві створено Український Культурологічний Клуб, відновлено діяльність Української Гельсінської Групи та нелегального часопису “Український вісник”, започатковано діяльність інших, як тоді казали, “неформальних організацій”. Температура політичного життя в підсовєтській Україні почала поступово, але неухильно зростати.

Від 1989 року М. Горинь працював в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову в Києві, а на Установчому з’їзді НРУ, що відбувся 8-10 вересня, обраний головою Секретаріату Руху. Саме під його керівництвом Рух із зібрання різних самодіяльних організацій перетворився на добре структуровану, численну загальнонаціональну організацію, силу, здатну у критичний момент історії вивести на вулиці мільйони людей, силу, у переважній більшості своїй патріотичну й демократичну. Якраз під керівництвом Михайла Гориня Рух, через сотні різноманітних регіональних і загальнонаціональних заходів, зорганізував, зокрема, “Ланцюг Єднання” (або “Українську Хвилю”), коли мільйони людей, узявшись за руки, утворили суцільну шеренгу від Львова до Києва, за одну мить зруйнувавши виплеканий каґебістами міф про особливий націоналізм галичан. Від руки до руки, від серця до серця українці Західної та Наддніпрянської України 21 січня 1990 року довели, що вони одна соборна неподільна нація... Другою акцією, яка була ніби продовженням першої, стало відзначення 500-річчя козацтва (серпень 1990 року), коли сотні тисяч людей з’їхалися в один день до Запоріжжя, пройшлися гігантською колоною до Хортиці і отаборилися навколо могили козацького отамана Івана Сірка у селі Капулівк.

Політика Руху була продовженням та розвитком зусиль, здійснюваних у цьому напрямку Українською Гельсінською Спілкою та Українським Культурологічним Клубом.

У 1990 році М. Горинь був обраний депутатом Верховної Ради УССР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин. Із здобуттям Україною незалежності Михайло Миколайович Горинь продовжує, інтенсифікує й нарощує свою громадсько-політичну діяльність у нових умовах. Від травня 1992 року по жовтень 1995 року він є головою Української Республіканської партії, а після розпаду УРП у 1997 році стає одним із засновників Республіканської Християнської партії, від грудня 1992 року очолює Конгрес національно-демократичних сил. 19 травня 2000 року пан Михайло був обраний головою Української Всесвітньої Координаційної Ради, відтоді він став опікуватися також проблемами української діаспори.

За свої заслуги М. Горинь був нагороджений: орденами – Свободи (16 січня 2009), Князя Ярослава Мудрого V ступеня (14 червня 2000), “За заслуги” III ступеня (19 серпня 1998) та II ступеня (26 листопада 2005), як також орденом “За мужність” I ступеня (8 листопада 2006)...

Мені ж видається, що св. п. Михайло Горинь, як особистість і патріот, зовсім не потребував цих усіх, з дозволу сказати, орденів чи медалей з рук тих чи інших “правителів” України. Він, Михайло Горинь, був сам уособленням усіх цих чеснот – людської мудрості, внутрішньої свободи, безкомпромісності та мужності.

Як підсумок життя Михайла Гориня 2009 року вийшла книжка “Запалити свічу”, це його автобіографічна розповідь, нариси й спогади про побратимів-політв’язнів, інтерв’ю, документи, світлини, виступи, що охоплюють цілу епоху його боротьби за людські права та волю України – від 1930-х років по цей час.

“Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму”, – ось саме цим девізом усе своє життя й керувався він, Михайло Горинь, не лише як організатор Самвидаву та правозахисник, але також як видатний громадський та політичний діяч, точніше – як людина і борець, а простіше кажучи – як вірний син своєї улюбленої, але поки що знедоленої й поганьбленої землі, справжній український герой, за якого він себе ніколи не вважав і який тихо відійшов на Вічну Варту січневої днини 2013 року...

Я впевнений, що жертвенна свіча, запалена життям, поставою й боротьбою Михайла Гориня, не згасне ніколи, а його проліскова чесність, людяність та доброзичливість буде слугувати усім нам за взірець довгі-довгі роки...

Вічна пам’ять Михайлові Гориню.

Олександр Панченко,

адвокат, доктор права УВУ,

місто Лохвиця,

Полтавська область