Революція відбулась і парадокси історії

Аскольд Лозинський  

З висуненням кандидатур на голів комітетів Верховної Ради України усіма п’ятьма фракціями завершилась революційна ера в Україні, яка практично змарнувалась. Мабуть, найяскравішим прикладом того, до чого “доборолась” Україна, є прямо зухвале висунення кандидатури Сергія Ківалова, колишнього голови Центральної Виборчої Комісії України, на відповідального за cyдочинство. Того самого, який очолював вибочий процес 21 листопада 2004 року і був явним колаборантом його перебігу.

Для пригадки: події 21 листопада 2004 року настільки порушили демократичні засади та позначилися фальсифікацією, що мільйони обурених людей вийшли на майдани, майже всі демократичні країни світу осудили цей процес, і навіть Президент Кучма (правда, під певним тиском) був змушений звільнити Ківалова. У нормальному суспільстві, у країнах не тільки верховенства закону, а просто мінімальних моральних засад Сергій Ківалов повинен би сьогодні сидіти в тюрмі. Натомість в Україні  він обраний за списком фракції “Регіонів” до Верховної Ради України та відповідатиме за судочинство...  І немає сумніву, що судочинство, яке в Україні й так недосконале, буде виглядати так, як і його зверхник. А коли додати, що за права людини відповідатиме Леонід Грач, представник Комуністичної партії (саме вона вимордувала в минулому більше, ніж німецькі нацисти),  то висновок один – український народ переживає сьогодні жорстокий парадокс.

До процесу висунення кандидатур прилучились і помаранчеві. Правда, тільки в Україні можна вважати Олександра Мороза помаранчевим чи західної орієнтації та довіряти йому. Він не зрадив революції. Він залишився вірним Жовтневій революції, використовуючи Помаранчеву. А історії української державности, визвольних змагань 1918-1921 років, боротьби  ОУН-УПА, а також приватної власности для народу він як не визнавав, так і не визнає. Для власної кар’єри вдалось використати лжедемократів, а проголошення західної орієнтації, напевно, не зашкодило тому, щоб переступити виборчий бар’єр та наповнити партійний мішок. Далі – відступ до правдивих віх, від Помаранчевої до Жовтневої, запевнило особисті амбіції, політичні та фінансові.    

Цілком зрозуміло, що за національний і демократичний промах у першу чергу відповідає своєю нерішучістю Президент – Віктор Ющенко. Одначе важко вирішувати, коли пов’язуються інтереси близького кола, що відзначається олігархами, і то не дуже ученими чи компетентними. Це саме стосується фракції “Наша Україна”. Навіть Віктор Медведчук, якого в Україні вважають однією з найбільш одіозних постатей, відчув вину і обов’язок після поразки його фракції у виборах та зрезиґнував. Не меншої поразки, бо ж були далеко більші сподівання, зазнала і “Наша Україна”. Одначе відповідальні за промах не тільки не зрезиґнували, але так попровадили впродовж майже чотирьох місяців після виборів, що замість в міру можливостей врятувати існуючу ситуацію завершили поразку повною компрометацією.

Хоч поки що українська преса її й вибілює, Юля Тимошенко теж не без вини. Правильною була її пропозиція ревізувати попередню приватизацію, провести розслідування незаконного збагачення чи використання державних засобів, корупції, одначе слід було б надати відповідного тону і подати власний приклад – оформленням незалежного розслідування самої себе. Без такого незалежного розслідування і повних  розрахунків важко трактувати дії Юлі Тимошенко як щось більше, ніж реванш. Популістські виступи надають їй певної популярности і успіху у виборах, одначе ця демагогія прозора, коли впродовж року планується вінчання власної доні у храмі Московського Патріархату, а щойно за два тижні до вінчання перемагають популістські міркування.

Процес, правдоподібно, за-вершиться обранням Віктора Януковича прем’єр-міністром Ук-
раїни. Правда, Україна вже пережила Фокіна й Звягільського, але вони не мали фактичної влади. Майбутній прем’єр-міністр матиме більшу владу. У нього будуть ширші уповноваження та підтримка коаліції у ВРУ. В політиці буває, що до влади може прийти хто-будь. Людина не мусить відзначатися ані надзвичайним інтелектом, ані хистом. Віктор Янукович належить до тих пересічних інтелектів, який твердив, що Афон в Єрусалимі. Одначе він дуже залежний, підданий, правдоподібно, не тільки донецькому кланові на чолі з Ахметовим, але й іншим силам – силам Москви. Основна проблема з Віктором Януковичем в тому, що він по суті не українець.  Не за етнічним походженням, бо сьогодні, всупереч словам поета Василя Симоненка, людина може обирати свою Батьківщину. Події останніх півтора року свідчать, що Віктор Янукович у кращому випадку малорос. Після безславних подій 21 листопада 2004 року у публічних виступах він перейшов на російську мову (у приватних розмовах, напевно, й не відходив); політичним зверхником вважає президента Путіна, до якого і подається кожночасно, та вважає Україну не державою українського народу чи навіть народу України, а державою різних етнічних груп та географічних територій, яка постала після референдуму 1991 року.

Ще одна серйозна вада Віктора Януковича, котра відрізняє його від навіть найбільш невдалих попередників, – це його кримінальність. Два засудження, а  крім того, ще й дуже серйозне звинувачення та арешт за згвалтування, що було заглушене, – важка спадщина. Правда, згідно із законодавством України прем’єр не несе відповідальности за закордонну політику, тому навряд чи Віктор Янукович часто зустрічатиметься з лідерами інших цивілізованих держав. А для зустрічей з президентами Путіном чи Лукашенком кримінальність, мабуть, не завадить. Одначе для самого народу в Україні давайте забудемо про кримінальну минувшину як помилки молодости. Але Віктор Янукович має за собою надзвичайно грубі кримінальні порушення 21 листопада 2004 року, коли він намагався вкрасти голос народу. Цього не могло статися без його активної участи та узгодження. Мені здається, що фактично, подібно до Сергія Ківалова, Віктор Янукович повинен би сьогодні сидіти в тюрмі, а не займати головне місце в Кабінеті Міністрів.

Як нам, українцям, його зустрічати і величати прем’єром?