Сторінки Віри КЕ: Хроніка, Коментарі, Різне...

Дата в серпні

 14 серпня народилася Віра Ке (Кемпе) – Я, в часах, коли жив тільки однн вірус ґрипи (тепер їх є понад 150), ніхто не тримав дієти, тільки постив у кожну п’ятницю у Великий Піст – і йшов до Причастія “натще серце”! Два і пів року мене виховували в Бродах моя бабця і мої “ЦЬОЦІ”, по-теперішньому TEТИ. Вони носили мене почергово на руках, цілували і любили. Тоді мої батьки Лавро і Клавдія Кемпе забрали мене до себе до театру, де вони працювали і були “на першому положенні”, тобто грали головні ролі. Я і малий білий песик Джоні, що був власністю одного актора, який потім загинув у бою під Бродами, бо він лишив театр і вступив до Дивізії “Галичина”, сиділи чемно на всіх пробах, слухали, як режисери витягали з акторів їхні таланти, слухали музики, дивилися на диригентів, як вони махали руками, дивувалися, як хореографи вміло творили шедеври до різних опереткових мелодій, і чекали, щоб хтось нас нагодував. За якийсь час мене почали випускати на сцену з двома-трьома словами і навчили грати дитину американського офіцера Пінкертона в опері “Мадам Батерфляй”.

Освіти маю більше, ніж Шекспір мав, але не маю його таланту і геніальности. Першу частину освіти завдячую Митрополитові Андрею Шептицькому, що утримував мене разом з іншими бідними дітьми, сиротами (я була дитиною бідних акторів і ветерана Петлюрівської армії) в Інституті Сестер Василіянок на вулиці Потоцького у Львові. Коли почалася Друга світова війна, всі театри з’їхалися на якийсь час у Львів, а тоді роз’їхалися по різних більших містах Галичини. Я з батьками опинилася у Станиславові (тепер Івано-Франківськ), де вони зайняли головні позиції в театрі ім. Івана Франка, а я продовжувала науку. Два роки “під совєтами” у школі вчили по-совєтському, але я ще вчилася в балетній школі танцювати. В одній міжшкільній олімпіаді я навіть дістала першу нагороду за чардаш до музики Брамса. Коли прийшли німці, наука у школі знову змінилася: замість історії партії, російської мови ми почали вчитися греки, латини, німецької і французької мов.

Ми троє жили в малій кімнатці панства Ґавдяк, бо в ті часи всі вільні кімнати займало  спочатку російське військо, потім німецьке – для офіцерів та жовнірів, які з одного фронту їхали на другий. Коли фронт уже був близько Станиславова, організація “Крафт дурх Фройде” вивезла акторів і мене до Кракова. Мене залишили у Відні, а акторів завезли до Лінцу, де вони працювали на фабриці зброї під землею, а в суботу і неділю грали в “ост-таборах” “Запорожець за Дунаєм”. Під час співу “Владико неба і землі” всі починали плакати…

Мною у Відні заопікувалися станиславівські студенти і вписали мене в університет, бо я ще вспіла перед виїздом скласти приспішену матуру. Але за короткий час ми всі зійшлися в таборі ДіПі над Баденським озером, навпроти Швейцарії. Тоді переїхали до іншого табору, і з нього я виїхала першим транспортом служниць до Канади і опинилася в Торонто.

Мене відразу пригорнули жінки з ОУК. Від першого дня я почала уряджувати двоособові ревії: я і піаністка Наталка Несторовська (тепер Обаль). Я співала, танцювала, говорила жарти, а Наталка відразу грала на фортепіано, бо вона мала особливий талант і техніку. Ми дуже до себе пасували. Ага: я ще в таборі писала до “Нового Шляху” веселі віршики і пишу до “Нового Шляху” дотепер. Тільки вже не співаю і не танцюю.

Всім, що народилися під знаком Лева, бажаю:

Пам’ятайте, що є тільки один Бог, а решта “богів” можете називати: пане маґістр, пане доктор, пане директор, пане голово... Найбільше клопоту будете мати через вузький розум і широку губу... Не переставайте читати газети – навіть ті, за які треба дати доляра... Вважайте, чим ви воюєте, бо одинока зброя, що з часом стає гостріша, – це язик... Не забувайте, що час гоїть рани, але не робіть пластичної операції... І завжди будьте – незалежно від обставин – приязною, дружелюбною, приємною, доброчинною, доброзичливою, привітною, забавною, розсудливою, чесною, розумною людиною, з хребтом, як сталь, а не як желятина, щоб вам можна було вірити і на вас полягати. Чесна, розумна людина з хребтом, як сталь, – це рідкість. Будьте членом такої рідкости.

Опінія

Ми проминули вшанувати одного композитора, а він залишив нам у спадок таку цінну музичну спадщину, –    МИХАЙЛА ВЕРБИЦЬКОГО.

Його пісні досі не сходять з репертуарів наших імпрез та концертів. Михайло Вербицький (1815–1870) був священик і композитор. Музики вчився в Перемишлі та у Львові. Був автором численних композицій для чоловічих і мішаних хорів. Серед них – окремі частини Служби Божої, “ЗАПОВІТ” на слова Шевченка, пісні на тексти Федьковича. Вербицькому належать також оркестрові симфонії і музика до драматичних творів (співогри): “Підгіряни”, “Верховинці”, “Галя”, “Панщина”, “Сільські Пленіпотенти” та ін.

У 1863 р. Вербицький написав на слова Павла Чубинського музику до українського національного славня “Ще не вмерла Україна”. У 1934 р. члени мішаних і чоловічих хорів з диригентами, всі професори Українського Музичного Інституту ім. М. Лисенка з директором Василем Барвінським у проводі приїхали автобусом зі Львова до села МЛИНИ, де останні роки жив і там помер Михайло Вербицький, щоб узяти участь в урочистій відправі і відкритті пам’ятника композиторові національного славня і “Заповіту” Шевченка. У Млинах на площі коло цвинтаря зібралися маси народу з сусідніх сіл зі своїми священиками, з церковними хоругвами і транспарантами.    Всі були зворушені, бо брали участь в унікальній та історичній події. Варто би довідатися, чи ще стоїть    пам’ятник на площі біля цвинтаря в селі Млини, пам’ятник на пошану Михайлові Вербицькому?

P.S. Чи не могли би ми хоч раз влаштувати концерт із самих творів Михайла Вербицького і відновити пам’ять про нього?

Листи

Вш. п. Віро!

 Я здавна залюбки читаю Ваші сторінки. Хочу відповісти на Вашу заувагу про “Володю” Івасюка (2 липня 2009 р.). Батько Михайло Івасюк так називає сина у своїй книжці “Монолог перед обличчям сина”.

Але я згідна з Вами, що ми тут не повинні уживати совєтські форми імен, а писати по-українськи “Володимир Івасюк”.

Галя Котович

Наперекір світовій кризі

Якби не було світової кризи, то не розвинулися б громадські базари. Тепер і цілі вулиці, і церкви, і організації почали оживати і розроблятися завдяки громадським базарам, які, до речі, є гарними подіями, повними приємних зустрічей, розваг і фінансової допомоги, без “жебранини”!

6 червня цього року (2009) УНО і Братні Організації вперше влаштували на своїй великій площі перед будинком на 145 Еванс Авеню громадський базар. Ніхто не сподівався, що він буде такий успішний. Десятки закладених різними новими і майже новими лаштунками, книжками і всякою-всячиною столів прятягали і свою, і багатокультурну публіку. Столи винайняли не тільки ми, українці, але й різні раси та національності продавали свої цікаві, небуденні, індивідуальні товари. Ось – фоторепортаж:

Віра Ке, вичищений підвал та її вплив на мою поезію

Стефанія Гурко (Геннадій Ґвинт)

З Вірою Ке ми знайомі ще зі Станиславівської (тепер Івано-Франківської) гімназії, куди привезли її батьки, заанґажовані до театру ім. Івана Франка, відомі актори Лавро і Клавдія Кемпе, на стале перебування. В той час Вірця була собі таке мале, кругленьке і дуже енергійне дівчатко. І хоч вона від того часу фізично не дуже виросла, лиш дещо похудала на тутешніх дієтах, але духово виросла до висоти грецької колюмни, зайнявши визначне місце в колі українських журналістів, наперед як стала колюмністка і редакторка жіночої сторінки “Журба і радість”, тепер редактор двох сторінок “Хроніка. Коментарі. Різне” в “Новому Шляху”. А я, завдяки Вірі Ке, пережила справжню метаморфозу тут, у нашому Торонто.

Одного дня, а було це багато років тому, після того, як я з чоловіком і дітьми приїхала в Канаду з Австралії (1956 p.), пошта принесла мені новопередплачений “Новий Шлях”. Оглядаю всі сторінки, аж тут глип – з четвертої сторінки дивиться на мене знайоме мені обличчя. Приглядаюсь – та ж це Віра, колишня Віра Кемпе. Стаття Віри починалася філософічним вступом про те, що замість нарікати на долю, життя і все –  треба почати щось позитивне робити, і – почати від себе, от хоч би з упорядкування підвалу власної хати. Тут перейшла вона до опису старого, забарахоленого, затухлого підвалу... Гей, та це ж ніби докладний опис нашого – подумала я. Ми щойно тоді купили за позичені гроші стару хату, підвал якої був захаращений усякими непотрібними речами попередніх власників... Моє серце ранила туга за австралійськими друзями, і тривога за долю рідних, яких я залишила на Батьківщині, відганяла сон з очей... Аж тут Віра з її усміхненим обличчям і практичними порадами...

Прочитавши одну статтю Віри, я зірвалася на ноги, вдягнула чоловічі штани (жіночих ще тоді не було), озброїлася відром, мітлою та різними чистильними препаратами, пішла до підвалу нашої хати і з ентузіазмом взялася до праці. За кілька годин усі речі були поскладані, долівка помита, порохи повитирані, а через відчинені вікна почало пливти свіже весняне повітря, повне запаху розквітлого бузку. Втомлена, та духовно перероджена, я гляділа на красу довкола мене, і – о диво, звичайні слова почали укладатися у віршовані рядки! Taк створився мій перший у Канаді вірш: “Сьогодні день, мов мамині долоні” – він тепер знаходиться в моїй першій збірці “Три джерела”, що вийшла 1989 р. в Торонто. Цей вірш надрукований на 20-ій сторінці під заголовком “Літній день”. Від того часу появилася ще моя поема “Буремні роки”, збірка “Метастази міста”, “Співуча тиша”, “На відчутності межі” та драматична поема “3аповідь віків”. Також вийшла збірка сатир під псевдонімом Геннадій Ґвинт: “Каламбури, пародії і посмішки”. А все почалося зі статті Віри Ке, вичищеного підвалу і бажання перебудувати світ, починаючи від себе.

(Стефанія Гурко – авторка поезій, сатиричних і драматичних творів, статей, нарисів, друкованих у “Сучасності” і майже в усіх газетах на еміграції. Свої твори підписувала ще як Софія Самотинська, Солоха, Геннадій Ґвинт. За деякі твори дістала відзначення і нагороди. Живе в Торонто).