Рецепт на мій стрес

Останнім часом мої поїздки в Україну закінчуються перенервуванням внаслідок стресу, якого я зазнаю від спілкування з різними верствами суспільства. Цей стрес стосується української мови та не обмежений спілкуванням із владою. Всюди, де не обернуся, перебуваю в російськомовному оточенні, навіть читаючи українську книжку, видану в Україні. Мій стан загострений тому, що з кожним роком Україна як незалежна держава старшає, і тому ситуація виглядає більш безнадійною. Колись наївно вірив, що стан покращає.

Ще більше мене нервує, коли мої друзі, часто мудрагелі із західних областей, вияснюють мені, що це все тимчасове, та намагаються поправляти мою українську мову за радянським правописом. З Галиччини, до речі, всі поети або філологи. Їм чомусь смішний мій акцент, але “все нормальне” з явищем у їхній державі, що від Збруча на схід майже всі розмовляють між собою по-російськи. Справді українську мову розмовно можна почути тільки в західних областях, і навіть це явище міняється, бо з кожним роком туди приїжджають “росіяни” чи інші “неукраїнці”. Тобто нормальне, що росіяни чи неукраїнці, хоч громадяни України, в Західній Україні розмовляють по-російськи, і нормальне, що у Східній Україні всі, тобто українці, росіяни, татари, поляки, розмовляють по-російськи. В додатку на потягу між Києвом і Львовом я почав читати українську книжку, написану чи відредаговану людьми, яких вважаю не тільки українцями, але навіть націоналістами, а цитати з російськомовних джерел залишаються російською мовою, немов російськомовні документи не потрібно перекладати на українську мову, бо і так усі розуміють по-російськи.

Цим разом я перебував тільки в Києві і коротко у Львові та Тернополі. В Києві на вулиці за п’ять днів почув тільки раз українську мову, хоч, може, і нечемно слідкував і підслуховував. В усіх моїх комерційних заходах треба було просити української мови. Лише інколи був відгук на мої прохання. Правда, тільки з тими, які відповіли по-нашому, я торгував. У моєму будинку, як і в минулому, появлялися приватні написи про зачиняння дверей російською і неграмотною англійською мовою. Я їх здирав та наліплював туди написи виправленою англійською та українською мовами, але мої написи витримували тільки близько однієї години. Правда, що після такої забави мої сусіди взагалі перестали вішати свої написи, мабуть, чекаючи на мій від’їзд.

Пішов я до моєї улюбленої книгарні “Сяйво” на Великій Васильківській чи Червоноармійській вулиці, до україномовної кімнати чи комірки. У Києві була спека, охолодження працювало у просторому залі, де знаходяться російськомовні книжки, а в українській комірчині як не було, так і немає охолодження. Помічниця в українській кімнаті говорила до мене по-російськи. Я попросив викликати директорку, котра почала з російської, перейшла на українську мову, а я її запитав про одне видання та, між іншим, чому немає охолодження в українській комірчині. Вона вияснила, що немає коштів. Я запропонував, що я уфундую для української комірки охолодження. Вона тоді вияснила, що немає як вставити. Я без інженерського досвіду почав вияснювати, як це можна влаштувати. Вона пішла. Я купив книжку і пішов попри Басарабку, оглянув облупленого Леніна та подумав: “Хіба щось змінилось”. Опісля поїхав на Петрівку на книжковий базар, де знайшов більше двадцяти магазинів з російськомовними виданнями та заледве два з українськими.

Треба було закупити нову техніку до мого помешкання. Я вийшов на закуп по Інтернету, бо так я звик робити у США, і те саме мені порадили друзі в Україні. Одначе український магазин “Розетка” подавав на сайті інформації тільки по-російськи. Я вирішив передзвонити, щоби домовитися про придбання і доставу бажаної техніки. Три російськомовні асистенти врешті з’єднали мене з Олександром, який говорив по-українськи.

Поїхав я на захід потягом Київ-Львів. Мій сусід по люксу розмовляв по-українськи. Ми провели приємну розмову. Врешті втомившись, я перепросив його, положився та почав читати перший том архівних матеріалів про Бандеру. Тут я мало не дістав інсульт. Майже всі матеріали, навіть листування між Стецьком і Бандерою, НКВД переклало на російську мову, а редактори так і залишили. Я не зміг прочитати матеріалу, гірше того, я зрозумів, що редактори не відчували потреби перекласти на українську мову, бо вважають, що всі розуміють російську, і це “нормальне”. Рано вийшовши з потягу на станції у Львові і кілька днів пізніше в ресторані у Тернополі, я чув переважно українську, але інколи і російську. Мої колеги вияснили, що це росіяни чи татари, і тому розмовляють по-російськи.

Один з яскравіших симптомів цієї хохлацької хвороби – це недавній виступ пані прем’єр-міністра при пресовім, “не для камери”, кліпі “все пропало”. Мабуть, це не здивувало мешканців України, що пані Юля Тимошенко розмовляє по-українськи для камери, але поза чи вдома говорить по-російськи. Принаймні, вона перехрестилася. Деякі її однофракційники навіть публічно, тобто по телебаченню, виступають по-російськи. До речі, так і виглядає ціле суспільство з малими виїмками. Від влади до комерції, а навіть в освіті. Відвідав я одну особливу державну школу (художню), де відбулися збори з батьками. Правда, переважна більшість учителів виступала по-українськи, але одна вчителька перепросилася і перейшла на російську. Як почала по-російськи, так всі батьки перейшли на російську мову. Ця вчителька, напевно, і викладає по-російськи. Гірше того, переходять на російську всі учні та інші вчителі, і всі вважають, що це “нормальне”, а статистика вказує, що це ще одна школа з українською мовою навчання. Задавала вона завдання на літні канікули учням. Бажалось, щоби їй задали навчитись державної мови під час літніх канікул.

Мені здається, що в Україні, де державною мовою має бути українська, вона ніколи такою не буде, якщо не освідомиться, що малоросійство – це хвороба, яку треба лікувати. Перед лікуванням треба визначити, що організм чи суспільство хворе. На жаль, останній, що зрозуміє чи визнає свою хворобу, – це хворий. У сьогоднішній Україні можна прирівняти російськомовність до алкоголізму. Алкоголік рідко зрозуміє чи тим більше визнає, що у нього хвороба, яку треба лікувати, і тому не лікується. Довкола нього всі інші теж алкоголіки, і тому не спроможні або не мають бажання це ствердити та почати процес лікування.

Під час свого виступу на ІV Форумі в Києві в 2007 р. Президент Віктор Ющенко, до речі, напевно, найкращий український президент досі, відповідаючи на мої зауваги щодо української мови сказав: “Я не можу насильно впроваджувати українську мову”. Я подумав: “Ви, пане Президенте, не тільки можете, але й маєте обов’язок моральний і конституційний”. Правда, що один Президент, і ще до того відносно, з підриваним мандатом через “неконституційні” конституційні зміни з грудня 2004 року, мабуть, не в силі вилікувати доволі хворе суспільсто. Але треба робити конкретні вдумливі заходи.

Людина – в основі своїй звірина, яка в першу чергу намагається задовольнити свої біологічні потреби, тобто бажання поїсти і забезпечитися від природи. Ці намагання проходять ступенево. Рідко людина задовольняється примітивним забезпеченням. Тобто для пересічної людини життя – це змагання за достатками. У сьогоднішньому світі, де гроші – це завдоволення до надмірности біологічних потреб, комерційна діяльність – це основа суспільства. І тому треба починати від комерції. Приходить на думку фірма з продажу техніки “Розетка”. Ця фірма, як і кожна в Україні, проводить свої заходи майже виключно російською мовою. Коли б передумовою для ліцензування і проведення заходів було користування українською мовою, “Розетка” без вагання перейшла б на українську або, принайменше, запровадила б пріоритетно (не паралельно) українську мову. Це саме стосується виступів речників влади по радіо чи телебаченню. Держава повинна ліцензувати за вищою ставкою певну кількість не-україномовних каналів. Всі інші зобов’язані вести ефір по-українськи або з українським перекладом. Уявіть прямий ефір Савіка Шустера російською мовою з рівночасним перекладом на українську. Кошт ефіру стає подвійним. Раптово всі навчаються української мови.

Тут слід зрозуміти різницю між двома поняттями – “пріоритетно” і “паралельно”. Українська мова ніколи не пройде у паралельному відношенні з російською. Російська мова в Україні має пріоритет на триста п’ятдесят років історії. Українська мова потребує сьогодні пріоритету. Конституція є тільки основою на документі. Без втілення конкретних програм припис Конституції чи указ Президента, який без чогось конкретного доручає Кабінету Міністрів розробити програму впровадження української мови, немає значення. До речі, як показала пані Юля у “все пропало”, сьогоднішній Кабмін в особовому складі не має бажання цього зробити. Це мусить знати Президент, і тому його указ тільки показовий.

Чи можна заборонити російську мову? Ні, але і не треба. До речі, Росія недавно поскаржилася в Організацію Безпеки і Спіробітництва в Європі, що в Україні дискримінують російську мову. Яка іронія і зухвалість! Чи у Франції дискримінують англійську мову? Чи у Польщі – німецьку? Чи в Росії – українську? Всі дискримінують на користь державної мови. Чи не найвищий час, щоби в Україні позитивну дискримінацію відчула рідна мова?

Аскольд Лозинський