Доповідь, присвячена 60-ій річниці сумнозвісної Акції “Вісла”

Мґр Ростислав Білоус

25 травня 2007 року у приміщенні гелереї КУМФ у Торонто д-р Ярослав Сирник, гість із Польщі, виголосив доповідь на тему “Дії польського комуністичного апарату безпеки щодо українців Польщі у 1945–1989 роках”. Доповідь організували Наукове Товариство ім. Шевченка в Канаді та Об’єднання Лемків Канади. Перед доповіддю, яку відкрила д-р Дарія Даревич, ведучий вечора д-р Марко Р. Стех виступив із вступним словом, подякувавши тим, хто долучився до організації даної доповіді, та схвильовано запримітивши, що Акція “Вісла” залишила відбиток на його особистому житті, так само як і на житті багатьох присутніх у залі. Українська історія, сказав пан Стех, відома, на жаль, переважно сумними подіями. Вказана Акція була типовим прикладом не лише масових переслідувань українського люду, але і його прямого фізичного знищення. Відповідальність за ті злочини, як відомо, лежить на польському комуністичному уряді.

У доповіді д-ра Сирника увага зосереджується не на самій Акції “Вісла”, а на цілому комплексі проблем, до яких вона призвела, та на різноманітних діях польського комуністичного апарату, спрямованих на всю розпорошену по Польщі українську людність з метою її повної асиміляції з польським народом.

Доповідач Я. Сирник, за словами д-ра Стеха, є одним із тих українців, котрі залишилися українцями, незважаючи на те, що минуло вже досить багато часу від початку виселення українців з їх етнічних земель. Батьки д-ра Сирника родом з Бойківщини. Закінчив він Український Загальноосвітній Ліцей у Ліґниці, а згодом – Історичний факультет Вроцлавського Універ-ситету, здобувши ступінь маґістра у 1993 році. У 2005 році пан Сирник захистив докторську дисертацію на тему “Українське населення у Нижній Сілезії: 1945–1989 роки”. А від липня 2006 року він працює у Вроцлавському відділенні Інституту Національної Пам’яті і займається питанням національних меншин саме на терені Нижньої Сілезії. Пан Сирник – автор багатьох наукових статей та публіцистичних матеріалів, один із провідних дослідників історії українців у Польщі.

Доповідач розповів слухачам, що відкриття архівів колишньої комуністичної політичної поліції, Управління безпеки та Служби безпеки дало історикам унікальну можливість всестороннього висвітлення прихованих досі картин минулого Польщі. Інститут Національної Пам’яті (ІНП), котрий постав офіційно у 1998 році, займається зберіганням та вивченням згаданої документації. Значну кількість інформації можна знайти на сторінці СЕМу (Світової Електронної Мережі): www.ipn.gov.pl. Зокре-ма, досліджуються злочини комуністичного апарату безпеки, спрямовані супроти національних меншин.

Д-р Сирник показав багато світлин із зображенням книжок, виданих в ІНП, а також значної кількости різноманітних документів. Він повідомив слухачів про те, що у Вроцлаві нещодавно відбулось декілька виставок, присвячених переслідуванню українців у вище-згаданий період. Від комуністичної влади Польщі успадковано небувалу кількість матеріалів, що обумовлює необхідність створення статистичної картини минулого українства у Польщі.

Після 1945 року політична карта Європи значною мірою змінилася. Після примусового запровадження у Польщі комуністичної диктатури однією із суттєвих змін був пересув кордонів цієї країни за рахунок сусідніх народів. У керівних органах польської влади вводились наступники з Москви. Антинародність комуністичного тріумфу проявилась у незаконному маніпулюванні виборчих голосів значної кількости населення. Одним з об’єктів комуністичних атак були залишки національних меншин. Відбувалося нав’язування комуністичних міжвоєнних концепцій переселення населення, згідно з якими з вересня 1944 року до 1949 року з території Польщі вивезено до 500 тис. українців у зв’язку з так званим “добровільним обміном народів”. Водночас з України вивезено близько півтора мільйона поляків. Акція “Вісла” відбулась у 1947 році, і її метою була остаточна розв’язка “українського питання”. Ця операція стала, за словами д-ра Сирника, “елементом тоталітарної сталінської соціальної інженерії”, котрий послужив для вирішення національних проблем примусовим шляхом масового вивезення населення. Проходила вона з великими труднощами. Умови для поселення нових поселенців були відсутні. Українців “розпорошували” переважно по селах, віддаючи їм зруйновані господарства. Основна ціль такої дії – цілковите “розчинення” переселенців із польським народом. На територіях, з яких виселено українців, за документами 50-х років, залишилось лише близько 45 тис. осіб, з них – всього 5-10 тис. українців. Водночас, зауважмо, упродовж чотирьох років, з Польщі було виселено близько 3 млн. німців. Д-р Сирник зазначив, що головним реалізатором цієї злочинницької акції були: 1) Польська робітнича партія, 2) адміністративні органи та 3) репресивні органи.

Створення польського моноетнічного суспільства було нелегким і відбувалось, на думку пана Сирника, певними періодами. Два головні з них: 1) 1944–1954, 2) 1954–1989. Перший період характеризувався посиленим фізичним терором, запереченням будь-яких прав української меншости. Тоді польські органи принципово не вживали щодо виселених терміну “українець,” а лише денаціоналізоване “переселенець з Акції В”. У другому періоді фізичний терор послабився, українська меншість “стабілізувалася”. Однак спрямованість на денаціоналізацію української людности була властива обидвом періодам.

Реалізація польської національної політики відбувалася на різних рівнях: політичному, культурному, релігійному і т. д. За це відповідала конкретна гілка влади. Головною рушійною силою був партійний апарат, котрий займався ретельним добором “кадрів” на різні відповідальні посади. Доля мільйонів людей часто опинялася в руках якогось безграмотного, але дуже вірного “партійним ідеям” телепня.

Діяльність польських спецслужб була спрямована “на український націоналізм”: на українське підпілля, церкви, селянство, інтелігенцію, учителів, культурних діячів, лемківський рух – тобто на все, що стояло на заваді знищенню української ідентичности. Примітно також, що Управління безпеки не відрізняло лемків від українців. Польський уряд, певні шовіністичні організації, як і окремі особи, впродовж років поширювали багато брехні стосовно діяльности українських героїв, а зокрема Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, яка захищала українських цивільних від шовіністичного терору польських властей, міліції, війська та збройного підпілля. Д-р Сирник подав також деякі деталі разом зі світлинами про певних осіб, котрі працювали у підпіллі, та про їх діяльність. Навіть у 70-х та 80-х роках застосовувались різноманітні методи контролю-перевірки, стеження за підозрюваними, котрі “виступали проти лінії партії”. Так звані “сексоти” використовувались третім управлінням МВС для нагляду над різними представниками українського люду.

Великі надії комуністи покладали на створення колгоспів на совєтський зразок. Проте уможливлення цієї протиприродної ідеї було, ясна річ, нелегкою справою. Окрім вояків ОУН, Церква також вважалася серйозним супротивником комуністичної системи. Було заведено величезну кількість справ, націлених як проти окремих осіб, так і проти цілих груп людей. Так, для прикладу, операція “Оксана” була спрямована проти директора українського ліцею Ліґниці. Проти учителів того ж ліцею було відкрито справу “Журавлі” у 1976 році. Навіть учні піддавались постійному контролю. Д-р Сирник з багатьма подробицями пояснив структуру тих гілок влади, котрі займалися питанням денаціоналізації українців.

По закінченні доповіді слухачі мали нагоду ставити д-рові Сирнику запитання. Д-р Стех висловив по-дяку доповідачеві та доречно зауважив, що в Україні, на жаль, уряд не допускає подібного дослідження, та й навіть немає інституту на зразок польського Інституту Національної Пам’яті. Хтось із слухачів запитав, чи існують матеріали, котрі б безпосередньо засвідчували про сам процес насильного вивезення українців. Доповідач відповів, що він їх розшукує, але не може приділити цьому достатньої уваги, оскільки це вже виходить за межі його ділянки дослідження. Інший слухач висловив побажання, що важливо було б не зупинятися на 1989 році і вивчати переслідування українців по сьогоднішній день, оскільки, як відомо, українці й надалі зазнають до певної міри невизнання та утисків у сучасній некомуністичній вже Польщі.