Україна не шанує своїх героїв
Аскольд
Лозинський
Від перших днів
відновлення незалежної Української держави одним з головних нарікань
національно-демократичної частини населення України, як і організованої
діаспори, було те, що при владі фактично залишилися колишні – тільки перефарбовані
– совєтські чиновники, які або не знали правдивої історії свого народу, або
були навчені перекручувати її для вибілення совєтської, а то і власної
минувшини. Тому не було дивoм те, що справжніх героїв України не тільки не вшановували, а ще й навіть
очорнювали їх почини та життєві жертви.
Зауважу, що наслідки совєтської пропаганди зводились до того, що в перші
роки незалежности нехтувалась, а то і заперечувалась найбільша трагедія нашого
народу – Голодомор в Україні 1932-1933 років.
Виглядає дивним, що замість суду над поодинокими злочинцями-комуністами
було дозволено відновити діяльність Комуністичної партії, незважаючи на те, що
на її відповідальності були найгірші злочини в історії людства. Така політика
власного “самозбереження” також сприяла подальшому розвитку таких совєтських
інституцій в Україні, як церкви Московського Патріархату, а також впливу
“п’ятої колони” (Москви) у різних варіантах.
Сьогодні, через шістнадцять років, сподівання на українську Україну повинно
бути закономірним. Дійсність виявляється іншою та гірко іронічною. Головою
недіючої Верховної Ради України є чиновник радянської минувшини, який не
вірить, що приватна власність повинна бути основою капіталу в державі. Прем’єр-міністр
держави з кримінальною судимістю (яку його прихильники намагаються оправдати
помилками молодости) намагався кримінально сфальсифікувати вибори 2004 року, а
в листопаді 2006 року виступав проти проекту резолюції у ВРУ, що Голод
1932-1933 рр. був геноцидом проти українського народу. Декілька міністрів взагалі
не володіють чи то тільки не бажають виступати українською мовою. Голова
Комісії людських прав при ВРУ – комуніст, партія якого має ганебну минувшину
порушення людських прав, а він сьогодні
– головний захисник людських прав в Україні. Заступник прем’єр-міністра з
гуманітарних питань – україножер, зорієнтований на Росію, виступає проти
втілення української мови і культури в кіно, книговидання тощо. Головний
державний архіваріус пропонує закриття архівів історії нашого Голодомору.
Нещодавно в Україні відбулося відзначення 100-ліття від дня народження
одного з найбільших героїв нашого народу – Романа Шухевича, легендарного
командира УПА, який любив свій народ так сильно, що проявив цю любов найбільшою
жертвою, віддавши своє життя. Зрозуміло, що ніхто не сподівався участи
вищезгаданих одіозних представників влади у відзначенні. Віце-прем’єр-міністр з
гуманітарних питань Дмитро Табачник відповів на питання, як він ставиться до
цих відзначень, так: “З огидою. Я вважаю їх проведення ганьбою для українського
суспільства”. І додав наклеп на Шухевича: “Офіцер, який одержував з рук Гітлера
високі бойові нагороди”.
Важливо пригадати, що цей наклеп висунув раніше головний комуніст Петро
Симоненко на сесії ВРУ 30 травня ц. р. У той час з Інституту Історії України
Національної Академії Наук відповіли, що Роман Шухевич не мав жодної
нацистської нагороди, тим паче з рук Гітлера. Про це мусів знати “історик”
Дмитро Табачник. Одначе він повторив очорнення Шухевича, яке висунув “чиновник”
комуніст Симоненко. За таку безвідповідальну провокацію у нормальній державі
його б звільнили з посади. На жаль, Україна досі не нормальна держава. Все ж
таки очорнення Дмитром Табачником чи Петром Симоненком дійсного героя України,
можливо, викликає у нас лють, але не спричинює душевного болю. Треба керуватися
принципом, від кого йде ця напасть, адже Табачник, як і Симоненко, – це
звичайні промосковські політруки.
Все ж таки відзначення не відбулися як належиться. Не віддано належну
пошану великому мужеві України та боротьбі, яку він провадив довгі роки і яка
фактично злучила ланцюг від січня 1918 року до серпня 1991 та зробила з нас
націю не зовсім плебеїв, як інші постсовєтські нації. Відзначення не минули
безболісно для ветеранів тієї армії, якою Роман Шухевич командував, та для
мільйонів українців, їхніх дітей і внуків, які жили ідеєю і чином того
легендарного командира. Чогось бракувало. Бракувало, що не брали участи у цих
торжествах націонал-демократичні політичні провідники України, крім поодиноких
осіб, а саме сьогоднішні головні провідники двох націонал-демократичних
виборчих блоків, що на останніх виборах у 2006 році здобули перемогу завдяки
власне тому населенню України та громадян України в діаспорі, яка вважає Романа
Шухевича – Тараса Чупринку Героєм України.
А вже найбільше болить те, що Президент України теж не брав участи у
відзначеннях, хоча видав Указ з нагоди самої річниці, і який фактично не був би
сьогодні Президентом без підтримки тієї націоналістично наставленої частини
населення.
Я не збираюсь когось осуджувати з цього приводу. У кожного власне сумління.
Я прямо прошу Президента України, пані Юлію Тимошенко, пана Юрія Луценка та
інших так званих націонал-демократів, скажіть: де були ви, коли щира
проукраїнська Україна вшановувала нашого великого Героя?