Нема то, як Канада!

Walter Cap

Що ми робили б без Канади? Тобто українці. І не тільки. Але навіть араби й магометяни. Наприклад, у Канаді вони тренувалися на терористів. Аж їх викрили – і до тюрми. А вони кажуть, що вправлялися для спорту.

Або українці. Вони не знали б, що таке концляґер ще перед Сталіном і Гітером. Ще під час Першої світової війни. Правда, тоді вони не були українці, а русини. А для канадського уряду – австріяки, які воювали за австрійського цісаря, проти королеви Канади. Але у Канаді все і завжди має запанувати справедливість. Майже. І коли остання мешканка концляґеру відлетіла у вирій,.. уряд визнав свою вину й пожертвував 10 мільйонів долярів на українські громадські цілі. Щастя, що українці були мудрі й далекозорі та заснували Фундації ім. Тараса Шевченка. А то не було б кому взяти цих мільйонів.

Дехто з тих далекозорих твердить, що не було б українців у Канаді – не було б неньки-України. Вільної. Хоч не незалежної. І це добре, якщо нема ліпшого. А тепер є Канада, є Україна, і в ній постала, як на помах магічної палички, нова “кляса” – діаспора! Була, кажуть ці, що знають. Бо діаспори вже немає, відлетіла у вирій. Майже, як оті кацетники. А їх заступила “четверта хвиля”. І поміж тою четвертою хвилею прилетів наш Президент. Інші кажуть, що він приїхав на крилах четвертої хвилі. Він уже був у Канаді раніше четвертохвильником-туристом. А може, й політиком.

Факт є факт. У Канаді відбувся візит Президента Української держави, чи, як каже мій приятель, той, від політики, – держави України – вельмидостойного Ющенка Віктора Андрійовича і його дружини Катерини та цілої плеяди міністрів, губернаторів і навіть артистів – оперово-оперного і гумориста. Усіх прийняли на найвищому державному рівні. Президент промовляв до з’єднаного Канадського парламенту і сенату, в його присутності одноголосно схвалено визнання Великого Голодомору українців геноцидом. Відвідав Вінніпег і Торонто, де промовляв до української громади і до бінесменів. Нагородив декілька пань і панів орденами за їхні заслуги для України, Канади й українців та канадців взагалі.

Усе пройшло величаво. Майже.

Бо Президент спізнився на одну годину на виступи.

– Він завжди спізнюється всюди, – відповіла одна свіжа четверто-хвильниця з України. Вона все знає, як належиться усім четвертохвильцям.

– Але його возили, то що Президент міг зробити? – питаються одні.

– То хто винуватий? – питаються інші.

– Ніхто! – найкраща відповідь.

Нагадалася мені стара німецька приповідка: Meine Herren kommen immer spam – справжні панове приходять завжди пізніше. Отже, коментар зайвий!

Інша проблема: чи варто про щось таке говорити, а ще більше писати? І про голову держави – Української?

Справа принципова – це свобода слова.

– Чия?

– Президента! – відрубав один третьохвилець. Тобто старий, післявоєнний емігрант.

– Тобто, чи свобода слова належиться Президентові, чи свободу слова гарантує Президент для усіх і вся? Навіть у таких дрібницях, які є дурницями?

– А-а-а, дрібниці й дурниці популярні для визначних і славних персоналій у демократичному суспільстві!

Коли Президент від’їхав, щоб не спізнитися задуже на зустріч з бізнесменами, виступили артисти. Заслужені, очевидно. Дехто назвав їх “вісімдесятниками”.