До 150-рiччя вiд дня народження Iвана Франка: 1856-2006

“Народе мiй,.. твоїм будучим душу я тривожу”

Ярослав Розумний,  Вiннiпег,  липень 2006

 Є багато можливих тем для розмови про Iвана Франка у 150-рiччя дня його народження. Можна говорити про Франка-поета, лiтературного критика, iсторика лiтератури; про Франка – члена європейських академiй наук, полiтичного мислителя i, врештi, про його слiди в українському мисленнi. Але в нашому часi, коли на землi Франка приглушено нацiональне, де чужовладдя дiлить його країну на “регiони” з мовою й iнтересами чужої держави, де особисте пiднеслось над суспiльним, у такiй реальностi необхiдно говорити про Франкового “цiлого чоловiка”, про мудрiсть державних провiдникiв та про Франкiв народ.

Застановимось над трьома його персонажами – Каїном, Iваном Вишенським та Мойсеєм. Кожний з них є вiдбитком росту, iдеалiв i страждань самого  Франка, бо “скрiзь i завсiгди, – говорив Франко, – у мене була одна провiдна думка – служити iнтересам мойого рiдного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним iдеям”.

I такими вiн творив своїх героїв – вiчних шукачiв дорiг до свого народу, людства й до себе самого. Всi вони етично наснаженi та мислять категорiями гуманно поєднаного особистого із загальним. Така була доба й така була потреба. Вона не змiнилась.

“Смерть Каїна”, як сам Франко висловився, – це легенда-розповiдь про його власне “розчарування” й “люту муку”. Ця поема з’явилась у часi поетового розчарування в тодiшнiй галицькiй спiльнотi, яка не могла, чи не була здатною, зрозумiти дороги його думання, та, врештi, його мука, зневiра й остаточне вiдкинення соцiалiзму, яким був захопився молодим студентом. Вiдкривши “облуднiсть” цього вчення, вiн гостро осудив українську соцiал-демократичну партiю та її джерело – соцiалiзм Маркса й Енгельса, який назвав “релiгiєю, основаною на догмах ненависти й класової боротьби”. У статтi “До iсторiї соцiалiстичного руху” (ЛНВ, 1904) Франко передбачив, що “...всевладнiсть комунiстичної держави, зазначена в усiх десяти точках “Комунiстичного манiфесту”, у практичнiм переведеннi означала б трiумф нової бюрократiї над суспiльнiстю, над усiм її матерiальним i духовим життям... Оброблена ними [Марксом i Енгельсом – Я. Р.] про-
грама державного соцiалiзму аж надто часто пахне державним деспотизмом та унiформiзмом, що, переведений справдi в життя, мiг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових революцiй”.  

Сама фабула поеми “Смерть Каїна” створена на базi нескладної, безпроблемної бiблiйної легенди про Каїна, який принiс Боговi жертву у формi земних плодiв, а його молодший брат, Авель, первородних вiд свого стада. Єгова прийняв Авелеву, а не Каїнову жертву. Засмучений Каїн iде з Авелем у поле й убиває його. Стiльки про це бiблiйне братовбивство. Але чому Бог був незадоволений жертвою Каїна, у Бiблiї не говориться.

Про Каїна писав також Байрон, закiнчуючи свою поему моментом убивства Авеля, а Франко, який перекладав Байронiв твiр, починає свою Каїновими душевними муками й шуканням зрозумiння мотивiв свого вчинку.

Пiсля довгих мандрiв, вiдкриття втраченого бiблiйного раю та роздумiв над ним Каїн усвiдомлює, що вiн зненавидiв Авеля за те, що той керувався єдиним чуттям, серцем, “думав попросту”, пасивно приймав свою долю такою, якою вона йому давалась, та хотiв нагнути на свою “дитячу простоту” його – Каїна. Це зробило його братовбивцем.

З другого боку, Каїн доводить собi, що причиною його злочину була вiра в єдине знання, в силу розуму. Отже, в обидвох був вiдсутнiй ще один елемент, а в людськiй поведiнцi, в людських вчинках потрiбне гармонiйне поєднання знання із серцем або серця зi знанням. 

Очарований своїм вiдкриттям, Каїн поспiшає до своїх нащадкiв, до людей, щоб їм сповiстити добру новину, що зупинить повторення людського злочину, але слiпий Лемех, не вислухавши сповiщення Каїна, вбиває його в половинi слова. Цикл замикається – шукання щастя, вiдкриття секретiв життя є приреченням кожної людини. 

Данi про життя Iвана Вишенського скупi. Знаємо тiльки, що вiн народився в Судовiй Вишнi, в Галичинi (бл. 1550 р.). У мо-лодостi проживав у Луцьку, а в кiнцi 1580-их рокiв (або на поч. 1590-их) переселився на Афон, де прийняв чернецтво. Мабуть, 1604 р. прибув в Україну, недовго перебував у Львовi, там розiйшовся поглядами з керiвниками братства й 1606 повернувся на Афон, де й помер.

Вишенський, як вiдомо, полемiзував з католицтвом i виступав проти Берестейської церковної унiї з Римом та, виходячи із засад вiзантiйського аскетизму, гостро критикував тодiшнi церковнi й свiтськi порядки, вiдкидаючи свiтську освiту та старовиннi народнi звичаї як поганськi. Франко дослiджував творчiсть Вишенського та використав цього полемiста для втiлення образу провiдника, що не зумiв провадити свого народу й вiдiйшов вiд нього, щоб врятувати себе. Характер, отже, складний.

У своїй поемi Франко вглиблюється у можливу внутрiшню боротьбу Вишенського щодо свого вибору. Момент найбiльшої драматичної напруги і зламу настає в ньому, коли в печерi йому ввижається “вишневий цвiт”, наче спокуса свiту й туга за батькiвщиною. А пiсля цього приходить щось, що своєю логiкою має захитати основи його вiри. Це павук, що з’являється при входi до печери й снує сiтку для своєї жертви-поживи, щоб чиїмсь життям рятувати своє iснування. Павук остаточно давить муху пiд розпачливу молитву аскета, безсильного зупинити павука, бо ця смерть мухи й життя павука якось парадоксально вкладаються в Божу волю, в Божу логiку.

Вiдтак кiнцева проба перед аскетом: у печеру входить темна, холодна й вiтряна нiч, яка заморожує у старцевi душу, молитву, вiру й iснування самого Бога, а повертається до аскета щойно вранцi, з появою сонця й тепла – i душа, i молитва, i вiра, i сам Бог. 

Все це викликає у Вишенському страшнi для нього думки, якi викликають переоцiнку його, колись твердих, iдеалiв, що мотивували його зiйти в печеру – мiсце найвищої самопожертви Боговi. Вiн вiдкриває для себе, що спасiння душi можна осягнути в живому свiтi – служiнням ближньому. I Вишенський, готовий повертатися до свого народу, розпачливо кличе послiв з України, але вони його голосу вже не чують.

Поминаючи факт, чи Мойсей легендарна, чи iсторична постать, вiн залишається найграндiознiшою фiгурою давньої iсторiї людства i є невичерпним джерелом тем i творчих натхнень, – говорив Франко.

У бiблiйному оповiданнi Мойсей умирає в неласцi гебрейського Бога за те, що не вшанував його перед гебреями. У Франка, натомiсть, це смерть непризнаного й вiдкиненого народом провiдника, що сорок рокiв даремно водив його по пустелi, але не мiг його схилити увiйти в цю землю.

У цiй поемi Франко, мiж iншими, iлюструє тезу, що пiдневiльному народовi потрiбно бодай три поколiння вiльного життя, щоб з неусвiдомленого рабства перейти у стадiю усвiдомленого рабства, а щойно тодi до стану почуття вiльного народу. Франковi “гебреї” ще не готовi були на труд i здобування збiднiлої землi. Вони пiддаються злим силам – демагогiї Датана й Авiрона, якi промовляють до їх елементарних потреб, заманюючи їх тим, у що самi не вiрять або не здатнi дати народовi.    

Волею Мойсея Датан i Авiрон разом зi своїм родом i прибiчниками гинуть у земнiй пропастi, а у Франка їх карає нове поколiння, освiчене вченням i прикладом Мойсея, й на поклик Єгошуї йде здобувати обiцяну землю.

Теми одиницi, народу, провiдника та їх стосункiв часто з’являються у Франковiй творчостi, а в поемi “Мойсей” вiн їх наче б синтезує. Але це синтеза не в сенсi фiлософiчних тез або догм. Франко так не мислить. Його увагу довго привертали погляди на повищi питання в тогочасних європейських лiтературах. Чи, наприклад, iсторiю творять “великi особи”, чи “iсторичнi обставини”? Його цiкавили погляди Томаса Карлайла, який доводив, що iсторiя суспiльства є реалiзацiєю iдей “великих людей”, виразникiв божественного провидiння; та Карлайлова думка, що, крiм “героїв”, iснує “iнертна юрба”. Та, врештi, погляди Ф. Нiцше, думку якого про вибраних “надлюдей” i “натовп” Франко вважав “абсурдною”. Вiн критикував працi Юрiя Брандеса, датського критика, за те, що той вiдривав визначних письменникiв i полiтичних дiячiв вiд середовища й суспiльно-економiчних та полiтичних умов, серед яких вони формувалися.

Франкiв провiдник – не вiдiрвана одиниця, вiн – частка народу, якому вiн служить. Це не “надлюдина”, що пiднялась над поняттям добра i зла, а iндивiдуальнiсть, якiй не чужi людськi спроможностi й людськi уломностi. Це особистiсть, яка важкою працею та власним досвiдом розкриває таємницi людських стосункiв.

Франкiв “цiлий чоловiк” – це iндивiдуальнiсть високих етичних та розумових обдарувань. Вiн постiйний учень i сiвач того, що здобував пiзнанням i освiчував серцем.