Було колись... І є тепер...
Walter Cap
Була колись дивна країна, яка називалася
дивно Україна. Чи не від слова “країна”, “окраїна”, “обкраяна”? Жив у ній ще
дивніший народ, який себе називав вкраїнцями або українцями, а свій край –
ненькою-Україною. Дуже добрий, трудящий, мирний, роботящий народ. Тому, що був
мирний і трудящий, працював-гарував довгі віки у неволі. Навіть як був вільним
козаком і потрапив у татарський ясир, його продавали на турецькому базарі за
найвищу ціну. Бо він працював чесно, точно, як Шевченко писав: “Скачи, враже,
як пан каже!” Бо він був звик до неволі... А найдешевший невільник на базарі
був москаль, бо він мав славу лінивого. Бо він завжди хитро придумував способи,
як би найменше трудитися. І чи це не найважливіша причина для того історичного
факту, що українець потрапив у неволю москаля і досі ще не визволився, хоч
хитрого москаля вже нема, але є його наслідник – ще хитріший совєт.
Однак на Божому світі
є якась справедивість. І вища сила змилосердилася над українським народом:
зіслала на Землю царя – доброго, людяного, який не знав, що робив, хоч оцінював
і любив свободу і... водку. Не відомо, що більше. Отож, він, випивши одного дня
чарчину до настрою, дав українцям волю. Сам не знав, що вони з нею зроблять. І
не цікавився. Називався той цар теж дивно-дивно – Єльцин.
Засяяло сонце золоте,
й народ вийшов на волю, але далі тяжче гарував, ніж у неволі. Бо працював на
своїх-несвоїх совєтів. І несподівано, мов комета серед зимового засніженого
неба, з’явився звитяжець на ім’я Ющенко, у помаранчевому світлі, що закликало,
мов Вифлеємська зоря, до обіцяного місця – Майдану. Йому присвічувала ясна Зоря
на ім’я Юля, й досвічував зблідлий Місяченько на ім’я Мороз.
Народ пішов на
заклик, переміг злих духів – Януковича і Ко.– і обрав Звитяжця-Ющенка своїм
Президентом, а згодом у виборах – ясну Зорю і Місяченька, їм кажучи: маєте нас
– владарюйте!
Каже до Президента
Місяченько: “Ми тебе вибрали, то дай мені частку влади – голову ВР”. І каже
ясна Зоря: “Ми тебе вибрали, то дай мені частку влади – прем’єр-міністра”. І
підписали тріумвірат навіки вічні. Слава! Слава!
Так здавалося...
Після підписання
історичного документа відкрили, що президентський представник “Нашої України” Безсмертний не прочитав усіх
пунктів договору, мабуть, забув окуляри. (Як Безсмертний, то має час). Отож,
назад до майбутньости!
Радили-радили,
домовлялися, відмовлялися і ні до чого не домовилися. Подейкують, що жіночі
сили Президента майже перемогли жіночо-чоловічі сили червонопомаранчівців. Але
ж це також демократія – українська! І саме тоді вступив на арену однохвилинний
“третій президент”, який заявив і встановив, що він заступає і виступає в імені
тої другої, потужнішої, половини України, котру поділили на дві частини. Не
рахуючи третьої – над Чорним морем.
Нагадаймо дещо з
призабутої історії: Янукович переміг затруєного Ющенка і був обраний третім
президентом – хай і самозванно – головою Виборчої комісії Ківаловим, і був
затверджений президентом найбільшої – колись, а меншої тепер – потуги, Путіним!
В історії є знаменний момент, яким пишається Росія. Це “смутноє время”, коли у
Кремлі польський Владислав став царем-самозванцем! Очевидно, його скинули. Ця
подія дала початок Російській імперії!
І слідом за славною
історією старшого брата прийшло “смутноє время” меншого, в якому,
самозрозуміло, мусив з’явитися свій самообранець – президент Янукович. Це
історичний факт.
Повернімося до
історичної сучасности. Доки були президентами Кучма і хвилево Янукович, котрі
походили з тої могутнішої, Великої України, тоді не було другої – Меншої
України. Була одна! Як тільки Янукович став “необранцем”, він, як історичний
алхімік, відкрив дві України та дві мови – державну і наддержавну. Котра престижніша?
Тяжко визначитися?.. Це зрозуміло для еліти – олігархів. Бо чи шахтар з
Донецька дуже вболіває за те, якою мовою шахтар з Червонограда говорить до
своїх дітей? І чи знав би він, що це значить, якби Якнукович йому не сказав, що
шахтар з Галичини – страшний бандерівець?
І як так звана
українська політика закінчилася? Як в “опері буф”: після довгої агонії один
“гуд гай” пішов між “бед гайс” і привернув їх крутим шляхом до помаранчевої
дороги, й вони всі пообіцяли стати “гуд гаями”. “Геппі енд”. Але гов, не
поспішайте. Є ще інші опери – “соап опери”, котрі не мають кінця...
Сьогоднішні події
мають свої історичні “прецеденти”, однак, може, про це іншим разом...