Було колись... І є тепер...

Walter Cap

Була колись дивна країна, яка називалася дивно Україна. Чи не від слова “країна”, “окраїна”, “обкраяна”? Жив у ній ще дивніший народ, який себе називав вкраїнцями або українцями, а свій край – ненькою-Україною. Дуже добрий, трудящий, мирний, роботящий народ. Тому, що був мирний і трудящий, працював-гарував довгі віки у неволі. Навіть як був вільним козаком і потрапив у татарський ясир, його продавали на турецькому базарі за найвищу ціну. Бо він працював чесно, точно, як Шевченко писав: “Скачи, враже, як пан каже!” Бо він був з­вик до неволі... А найдешевший невільник на базарі був москаль, бо він мав славу лінивого. Бо він завжди хитро придумував способи, як би найменше трудитися. І чи це не найважливіша причина для того історичного факту, що українець потрапив у неволю москаля і досі ще не визволився, хоч хитрого москаля вже нема, але є його наслідник – ще хит­ріший совєт.

Однак на Божому світі є якась справедивість. І вища сила змилосердилася над українським народом: зіслала на Землю царя – доброго, людяного, який не знав, що робив, хоч оцінював і любив свободу і... водку. Не відомо, що більше. Отож, він, випивши одного дня чарчину до настрою, дав українцям волю. Сам не знав, що вони з нею зроблять. І не цікавився. Називався той цар теж дивно-дивно – Єльцин.

Засяяло сонце золоте, й народ вийшов на волю, але далі тяжче гарував, ніж у неволі. Бо працював на своїх-несвоїх совєтів. І несподівано, мов комета серед зимового засніженого неба, з’явився звитяжець на ім’я Ющенко, у помаранчево­му світлі, що закликало, мов Вифлеємська зоря, до обіцяного місця – Майдану. Йому присвічувала ясна Зоря на ім’я Юля, й досвічував зблідлий Місяченько на ім’я Мороз.

Народ пішов на заклик, переміг злих духів – Януковича і Ко.– і обрав Звитяж­ця-­Ющенка своїм Президен­том, а згодом у виборах – ясну Зорю і Місяченька, їм кажучи: маєте нас – владарюйте!

Каже до Президента Місяченько: “Ми тебе вибрали, то дай мені частку вла­ди – голову ВР”. І каже ясна Зоря: “Ми тебе вибрали, то дай мені частку влади – прем’єр-міністра”. І підписали тріумвірат навіки вічні. Слава! Слава!

Так здавалося...

Після підписання історичного документа відкрили, що президентський пред­став­ник  “Нашої України” Безсмертний не прочитав усіх пунктів договору, мабуть, забув окуляри. (Як Безсмертний, то має час). Отож, назад до майбутньос­ти!

Радили-радили, домовлялися, відмовлялися і ні до чого не домовилися. Подейкують, що жіночі сили Президента майже перемогли жіночо-чоловічі сили черво­но­помаранчівців. Але ж це також демократія – українська! І саме тоді вступив на арену однохвилинний “третій президент”, який заявив і встановив, що він заступає і виступає в імені тої другої, потужнішої, половини України, котру поділили на дві частини. Не рахуючи третьої – над Чорним морем.

Нагадаймо дещо з призабутої історії: Янукович переміг затруєного Ющенка і був обраний третім президентом – хай і самозванно – головою Виборчої комісії Ківаловим, і був затверджений президентом найбільшої – колись, а меншої тепер – потуги, Путіним! В історії є знаменний момент, яким пишається Росія. Це “смутноє время”, коли у Кремлі польський Владислав став царем-самоз­ва­нцем! Очевидно, його скинули. Ця подія дала початок Російській імперії!

І слідом за славною історією старшого брата прийшло “смутноє время” меншого, в якому, самозрозуміло, мусив з’явитися свій самообранець – президент Янукович. Це історич­ний факт.

Повернімося до історичної сучасности. Доки були президентами Кучма і хвилево Янукович, котрі походили з тої могутнішої, Великої України, тоді не було другої – Меншої України. Була одна! Як тільки Янукович став “необранцем”, він, як історичний алхімік, відкрив дві України та дві мови – державну і наддержавну. Котра престижніша? Тяжко визначитися?.. Це зрозуміло для еліти – олігархів. Бо чи шахтар з Донецька дуже вболіває за те, якою мовою шахтар з Червонограда говорить до своїх дітей? І чи знав би він, що це значить, якби Якнукович йому не сказав, що шахтар з Галичини – страшний бандерівець?

І як так звана українська політика закінчилася? Як в “опері буф”: після довгої агонії один “гуд гай” пішов між “бед гайс” і привернув їх крутим шляхом до помаранчевої дороги, й вони всі пообіцяли стати “гуд гаями”. “Геппі енд”. Але гов, не поспішайте. Є ще інші опери – “соап опери”, котрі не мають кінця...

Сьогоднішні події мають свої історичні “прецеденти”, однак, може, про це іншим разом...