День Незалежности

Виступ заступника міністра охорони здоров’я України Валерія Івасюка на оселі “Київ” в Оквіллі

Слава Ісусу Христу!

Шановні панове! Всечесні отці! Шановне товариство українців у Канаді! Шановні представники канадської влади!

Я звертаюся до вас як до українського П’ємонту, від якого розпочалося відродження України. Український народ, який 1 грудня 1990  року більшістю проголосував за свою державу, голосував не стільки розумом, скільки серцем, не стільки знаннями, скільки відчуттям необхідности свободи.

Ви, які тут, у Канаді, зберігали Україну в Канаді, думали, сподівалися і бажали цієї незалежности розумом, бо ви знали і розуміли, що без свободи нормальної людини бути не може. За це вам доземний уклін!

Перед нами весь час постає питання: яка дорога України, куди, з ким і для чого? Про цю дорогу весь час питав Кравчук. Про цю дорогу весь час запитував Кучма – що ми будуємо? І в мене виникає таке враження, що наш Президент Ющенко – на роздоріжжі.

Якщо подивитися на Київ з гелікоптера, то в центрі Києва паралельно проходять дві дороги: одна дорога, по якій ходили комуністичні демонстрації і комуністичні паради, – це Хрещатик; і друга дорога, яка трошки вище, – від Святого Володимира до місця поховання першого президента Грушевського, це вулиця Володимирська. Яка ж з цих доріг є правдива? Чи та, по якій топталися ті, що ненавиділи Україну, і на яку прийшли помаранчеві революціонери, котрі не справдили багато надій? Чи та дорога, яка ніколи не перебудовувалася? Софія як стояла, так і стоїть – як символ України і символ її держави. Між цими дорогами є одне з’єднання. Ці дві дороги –  людей-українців, які були проти незалежности (але це є українці, їх треба навчити любити країну), і дорога, по якій ходить українська правда – від Золотоверхого Михайлівського, через Шевченка до Грушевського. Ці дві дороги єднає бульвар Шевченка, на якому стоїть рівноапостольний Тарас. Це той, який єднає дві країни, який єднає два народи, який намагається об’єднати і вас, бо стоїть пам’ятник тут недалеко, який належить іншій громаді, але так само українцям. Я закликаю вас – якщо не можете об’єднатися тут, то не закликайте до об’єднання України. Тарас вас до того кличе. Правда, на дорозі Тараса стоїть ще одна особа, яка заважає об’єднанню, – до сих пір у Києві не скинуто пам’ятник Леніну, з якого розпочинається Тарасовий бульвар.

Так само символічно, що Ленін заважає об’єднати дві дороги, як і нашому Президентові Ющенку заважає цей Ленін в особі Комуністичної партії України, яка увійшла в коаліцію, яка утворила уряд Януковича, прийняти правильне рішення. І я запитую себе: невже Президент Ющенко, який ходить до церкви, який мав чудових батьків, Президент Ющенко, який вистраждав своє президентство своїм здоров’ям, який має своїх дітей, невже Президент Ющенко може вибачити партії, яка нищила цю країну, яка вбивала цю країну, партії, яка на себе взяла увесь гріх Комуністичної партії Радянського Союзу? Невже він може на 15-му році незалежности допустити цю партію до влади? І він це зробив.

То постає питання: якщо провідник і політичний першоієрарх держави дозволяє собі таке, то що ми хочемо від народу, від якого було відрізано Комуністичною партією краще – носіїв свідомости, носіїв генетичної пам’яті українства.

На сьогодні ми маємо уряд – уряд Януковича, який утворений Комуністичною партією України, фракцією “Наша Україна”, Соціалістичною партією і Партією регіонів. Хто ці лідери, що утворили дану коаліцію? Перше – Янукович. До цієї особи може бути різне ставлення. Але він репрезентує партію, за яку проголосувала більшість українських виборців і привела до парламенту 186 депутатів. Під час президентських виборів така ж сама кількість голосувала за Януковича. Тоді можна було говорити, що режим Кучми примусив. А тепер – є Президент Ющенко, є повна свобода і воля вибору, і знову люди голосують за Януковича. І які люди? Це схід і південь України. Це економічний потенціал держави. Хіба можна посилати в опозицію майже дев’ять мільйонів людей? Ні. Треба знаходити консенсус і треба знаходити поєднання цих двох доріг, аби не розірвати Україну.

Мороз – Соціалістична партія. Особа Мороза є вельми цікавою в історії України. Я хочу вам тільки нагадати за 15 років: перше – хто пам’ятає групу 239? Моє скликання парламенту, голосування Декларації про Незалежність, підготовка до голосування і проголошення Незалежности України. Група 239, яку складали перші секретарі, лідери Комуністичної партії радянської України, якою керував Мороз. Отже, увертюра Мороза в політиці – це репрезентація тієї партії. Друге скликання парламенту – Мороз нелегітимно, бо за нього проголосувало всього 167 депутатів, – стає головою Верховної Ради України, в якій більшість було комуністів і соціалістів. Це була ліва, комуністична Верховна Рада. Саме тому частина політиків прийшла до висновку, що треба негайно скасувати радянську Конституцію УРСР і прийняти та підписати між Президентом і депутатами так звану Малу Конституцію або Конституційний Договір, який був підписаний у 1994 році.

У Маріїнському палаці влітку 1994 року сталася подія, яка назавжди поховала радянський зміст нашої держави, назавжди закінчила радянську історію, бо зліквідувала радянську Конституцію. Саме тому, щоб зберегти і убезпечити Україну від парламенту комуністичного Мороза, був підписаний Конституційний Договір.

Що таке Мороз далі? Він все робив для того, аби не була прийнята Українська Конституція у 1996 році. І Українська Конституція була прийнята за одну ніч тільки тому, що Кучма о 9-ій год. вечора оголосив референдум своєї Конституції для того, що взяти ще більшу владу, ніж він мав. І тільки під страхом загрози кучмівського реваншу, кучмівської Конституції парламент був вимушений примусити Мороза продовжити засідання на ніч. І Конституція України була прийнята.

Що таке Мороз далі? Устами Кучми на десяту річницю Незалежности були названі три прізвища, які стали винуватцями того, що зараз Ющенко не має влади, позбавлений влади, – це обрізаний Президент. Саме Симоненко, лідер комуністів, Мороз і Медведчук стали, за словами Кучми, батьками так званої політичної реформи.

Далі Мороз – вбивство Георгія Ґонґадзе, який був моїм другом, і саме тому я став експертом із розслідування вбивства Георгія Ґонґадзе. Моя участь у цій комісії коштувала мені того, що я вимушений був з України поїхати і дістав політичний притулок у Великій Британії, який зберігається і досі, попри те, що я повернувся в Україну.

Мороз – це особа, яка унеможливила створення помаранчевої коаліції разом з Юлією Тимошенко; яка доклала всіх зусиль, щоб не сталася помаранчева коаліція. І тепер Мороз – голова Верховної Ради, який представляє найменшу фракцію у Верховній Раді. Мороз – це непотоплювальний корабель. Це отой чорний ангел, який стоїть за спиною кожного разу, коли в Україні стаються найзначніші події.

Говорити про Симоненка, лідера комуністів, який так само утворює теперішню коаліцію, я думаю, не варто – не той день і не той час, щоб говорити про лідера комуністів тут. Нехай його партія про нього говорить.

Я хочу вам сказати і таке. Вчора, виступаючи перед ще однією українською громадою, я говорив: де та подія в сьогоднішній Україні, яка інформаційно за своїм змістом, без політики, з особистого ставлення може охарактеризувати, що в Україні сталося сьогодні? І як до цього нам ставитись? Що відбулося головне? Утворення коаліції між Регіонами і Ющенком і обрання прем’єр-міністром Януковича чи, може, головним є те, що власне на сьогоднішній день скасовано повноваження Конституційного Суду? Чи щось інше?

Я на сьогоднішній день визначаю два головних моменти, дві головні події. Перше – ні Кучма, ні Кравчук собі не дозволяли формально, юридично посягати на Конституцію і Конституційний Суд. Це собі дозволив Ющенко. Ви знаєте, що для того, щоб унеможливити перегляд політичної реформи, повернути Ющенкові як всенародно обраному Президентові владу, яку мав Кучма, Верховна Рада після формування Конституційного Суду прийняла закон про заборону Конституційному Судові переглядати політичну реформу. І Ющенко цей закон підписав, хоча він мав право вето. І якщо б він наклав вето, Верховна Рада його б не подолала, бо не набрала би 300 голосів. Таким чином, Ющенко одноособово обмежив повноваження Конституційного Суду. Європа, Парламентська Асамблея Ради Європи, Венеціанська Комісія були не просто здивовані – вони були обурені таким рішенням Президента.

Але ще більш важлива подія сталася – та, з якої я почав. Я ніколи не думав, розпочинаючи свій політичний шлях у Русі, ідучи до парламенту і беручи участь у прийнятті Акту про Незалежність, що на 15-му році Незалежности всенародно обраний Президент, такий, як Ющенко, реабілітує Комуністичну партію, погодившись на те, щоб вона брала участь у створенні урядової коаліції.

Місяць тому я і Сергій Головатий написали Ющенкові на одну сторінку виступ – мотивацію неприйнятости подання від коаліції за участю комуністів прем’єр-міністра і оголошення нових парламентських виборів, розпуск цього парламенту. Як мені стало відомо, 25 липня, за п’ять хвилин до дев’ятої вечора, Президент Ющенко з ефіру зняв цей свій виступ і погодився на таку коаліцію. Я не можу цього собі пояснити, так само як і я не отримав відповіді на запитання, яке безпосередньо задав Ющенкові в Цюріху 4 липня 2004 року, коли повертався з Британії. Я Ющенка запитав: “Вікторе, скажи, коли ти був прем’єр-міністром України, ти підписав заяву трьох – Плющ, Ющенко і Кучма. Коли створився Форум народного порятунку і Форум “Україна – без Кучми”, ти назвав лідерів національного руху – академіка Комісаренка і Левка Лук’яненка, наших поетів, наших вчених, наших лідерів, всіх, і мене в тому числі, фашистами. Вікторе, поясни мені, який я фашист”. Відповіді я не отримав і досі...

Тут говорилося, що за 15 років Незалежности не пролито жодної крові. Панове, кров пролито. Не в масштабах літрів і тонн, а в масштабах однієї людини. Але немає значення. Не можна міряти лихо на літри крові. Вбито журналіста Ґонґадзе. Це символічні, це маркерні, як лакмусовий папірець, вбивство і справа на демократичність влади, на достоїнство народу, на те, чи Україна справді є. Вбили не просто людину, вбили того, хто ніс людям слово, журналіста.

Коли я брав кров у мами Георгія Ґонґадзе на експертизу ДНК, я побачив на столі у неї папірець з забрудненим кутком. Виявилось, що це кров Георгія Ґонґадзе, коли його поранили, як він брав участь у 1993 році в грузинсько-абхазькому конфлікті. Я запитав, чи можна взяти це для експертизи, яка доведе, що таращанське тіло – справді Георгія чи ні. Вона, віддаючи, зауважила, що це єдина кров, яка у неї є від сина...

Я не можу собі уявити 15 років Незалежности без цієї краплі крові. Бо ні Кучма, ні генеральний прокурор Потебенько, ні генеральний прокурор Піскун, якого знову повернув Ющенко (запитується – чому?), ні теперішній генеральний прокурор Медведько і ні теперішній Президент Ющенко не здатні сказати правду. Бо вона застрашна. Але ніяка правда не буває страшнішою, ніж брехня.

То по якій дорозі йти? Яка дорога України? Я їхав сюди до вас через Шевченка, я їхав до вас через катедру Святого Володимира. Коли привезли прах Патріарха УГКЦ  Йосифа Сліпого до Львова і припав на коліна до домовини Патріарх Мстислав, я почув два слова: “Прости, брате”. Два Патріархи, які при житті не знайшли спільности, змирилися потім. Три Патріархи лежать не там, де їм належить: Мстислав – у Бавнд Бруку, Йосиф – у Львові і Патріарх Володимир – біля брами Софії. У заповіті Патріарха греко-католиків написано: “Хочу бути в Софії, але за однієї умови – якщо Україна буде об’єднана і буде Єдина Українська Християнська Церква”. Три Патріархи чекають, коли Президент України і народ визначаться, якою дорогою йти. Я думаю, від Володимира через Софію, через Златоверхий Михайлівський і пам’ятник Голодомору, через Богдана Хмельницького, через Шевченка і до Грушевського. Це дорога України!

Слава Україні!