Вечір з Павлом Гунькою та друзями: презентація нового альбому Миколи Лисенка

Дагмара Турчин-Дувірак, доктор музикології

У світовій історії можна знайти чимало цікавих та несподіваних випадковостей, що викликали до життя блискучі здобутки та звершення. Однією з таких випадковостей була, мабуть, зустріч співака Павла Гуньки з покійним генеральним директором та головним диригентом Канадської Оперної Компанії Річардом Бредшоу. У 1997 Бредшоу почув та побачив Гуньку на Флорентійській оперній сцені і запросив на кілька наступних оперних сезонів до Торонто. Тут Павло, британець українського походження, запізнався з українською громадою. І ось результат – народження надзвичайно амбітного та масштабного проекту української художньої пісні, котрий має на меті записати та видати усі (sic!) солоспіви найвидатніших композиторів, що коли-небудь працювали та творили для української музики. Два роки тому з’явилася перша ластівка – подвійний альбом романсів Кирила Стеценка. А зовсім недавно, 26 травня цього року, в театрі Four Seasons Centre for the Performing Arts відбулася презентація нової збірки записів – пісень фундатора української романтичної національної композиторської школи Миколи Лисенка.

Напевно, всі присутні, що вщерть заповнили просторе приміщення амфітеатру, де відбувалася пре-зентація, усвідомлювали значи-
мість цієї події. Адже, як підкреслила ведуча вечора, координатор класичних музичних програм СВС Кетрін Бельє, хоча для українців Лисенко є предметом великої національної пошани та гордости, для інших націй світу його музика дотепер залишалася незнаною. Лише з появою цього нового запису, до якого залучені, окрім П. Гуньки, кращі канадські співаки міжнародного класу (а поміж ними Моніка Вічер, Крістіна Шабо, Рассел Браун, Ізабель Байракдарян), пісні Лисенка мають нагоду увійти у світову музичну орбіту і посісти належне їм місце поряд з кращими досягненнями видатних композиторів класичної музичної традиції. І цей процес, зазначила К. Бельє, вже почався – пісні Лисенка, так само як і Стеценка, почали звучати у програмах СВС та концертних виступах виконавців – учасників проекту.

 Надаючи слово Павлові Гуньці, Кетрін Бельє представила його як рушійну силу проекту. У своєму пристрасному виступі Павло наголосив, що художня пісня є однією з найголовніших складових будь-якої музичної культури світу. Справді, (це додам вже від себе) важко уявити собі музику Австрії без пісень Франца Шуберта та Гюго Вольфа, Німеччини – без вокальних мініатюр Роберта Шумана та Йоганеса Брамса, Франції – без шансонів Клода Дебюссі та Габріеля Форе, Росії – без романсів Петра Чайковського та Сергія Рахманінова. Щодо української музичної традиції, то важливість художньої пісні, чи солоспіву, як називають її в Україні, важко переоцінити. Українська нація була позбавлена власної держави упродовж кількох століть, а отже, на відміну від інших провідних музичних народів Європи, не мала можливостей організувати та утримувати оперні театри, симфонічні оркестри філармонічні товариства. Тому для українських музик-патріотів скромна вокальна мініатюра із фортепіанним супроводом стала тим ідеальним жанром, у якому вони могли вилити свої музичні душі. Завдяки цьому жанр художньої пісні в Україні двох минулих століть знайшов навпрочуд вдячний ґрунт, а кращі її творці – Лисенко, Стеценко, Степовий, Людкевич, Барвінський та інші – піднесли її на рівень вищих мистецьких здобутків світу. Повертаючись до виступу Павла Гуньки, варто підкреслити такі провідні його думки. Перша: головна мета проекту – увести українську художню пісню в загальний обіг світової музичної культури і тим самим знищити історичну несправедливість щодо її недооцінки та навіть цілковитої іґнорації з боку інших культур світу. Друга: проект української художньої пісні розрахований принаймні на наступні п’ятнадцять років, тож потребує всебічної і постійної підтримки. Третє: як це парадоксально не звучить, але здійснення подібного грандіозного проекту з метою пропаганди української музики, на думку П. Гуньки, можливе лише в Канаді, бо лише тут є така численна, патріотична, мистецьки підготовлена і свідома своєї національної спадщини українська громада. Як не прикро, у незалежній тепер Україні політичні чвари та особисті інтереси можновладних чиновників і далі стоять на заваді втіленню у життя далекоглядної національної культурної програми.

Окрім Павла Гуньки, дуже цікаво було послухати виступ Алберта Крайволта, одного з провідних канадських піаністів-акомпаніаторів, головного концертмейстера Ка-надської Опери, що співпрацював з Павлом у підготовці дисків Стеценка та Лисенка. На думку А. Крайволта, музика Миколи Лисенка зачаровує талановитим та натхненним синтезом найрізноманітніших джерел з питомою національною модальною традицією. Але, безперечно, найпереконливішим аргументом на користь цього фасцинуючого проекту була концертна частина вечора, де вокальні перлини великого українського композитора прозвучали в емоційно проникливій та вдумливій інтерпретації Павла Гуньки та двох провідних співачок канадської сцени Моніки Вічер та Крістіни Шабо. Солоспів “Не тополю високую” у виконанні Моніки Вічер (сопрано) на слова Т. Шевченка, два дуети “Тече вода з-під явора” (поезія Т. Шевченка) та “Ні, мамо, не можна нелюба любити” (слова Є. Гребінки) в інтерпретації Моніки Вічер та Крістіни Шабо (меццо-сопрано) не лише зворушили до сліз слухачів, а й довели, що музика Лисенка, так само як і українська поезія, на яку вона покладена, є відкритою, зрозумілою та захоплюючою для всіх. Драматичні монологи Лисенка у майстерному осмисленні Павла Гуньки – “Безмежнеє поле” (вірш Івана Франка), “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Минають дні, минають ночі” (обидва на вірші Шевченка) та “У мене був коханий рідний край” (слова Гейнріха Гайне) – залишилися в пам’яті як хвилююча кульмінація вечора. На прощання всі присутні отримали зразки пробних записів Лисенкових пісень. Що далі? У травні наступного року планується випустити перший (у трьох дисках) з двох запланованих альбомів записів солоспівів Миколи Лисенка (всього 124 пісні). Будемо з нетерпінням чекати, а Павлові та всім, хто спричинився до цієї великої праці, побажаємо – щасти Боже!