Кавказька війна як виклик для нації

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН 

Окупація Росією частини території Грузії – не лише один із найбільших військових конфліктів у нинішньому сторіччі, а й перший серйозний геополітичний виклик Україні як незалежній державі. З підтексту практично усіх коментарів, які робилися до цього часу з приводу нової кавказької війни, випливає найголовніший висновок: сьогодні Москва ухвалила рішення загарбати Грузію, завтра таке ж рішення може бути ухвалене щодо України. Іншими словами, якщо вчора в Росії і Україні велися дискусії стовно виведення з Криму російського Чорноморського флоту, то сьогодні флот, який блокував акваторію Чорного моря, що належить Грузії, може реально приступити до “насильного привернення українців до миру” з усіма наслідками, які з цього випливають.

Нині в суспільстві ведеться вкрай актуальна розмова стосовно можливостей України забезпечити власну територіальну цілісність та суверенітет. У цьому зв’язку аналізуються дії української влади та провідних політичних сил у контексті російсько-грузинської війни, в тому числі їх спроможности діяти адекватно, результативно у плані захисту національних інтересів. Власне, полеміка звелася до однієї думки: українська влада та політична еліта не спромоглися на консолідовану позицію, а отже, не здатні давати гідну відповідь на новий зовнішньополітичний виклик.

Думаю, що таке твердження правильне, але не ілюструє глибини реальної проблеми. Насправді кавказька війна, можливо, вперше за всі роки нашої незалежности, дала чітку відповідь на ключове питання:  хто є хто в Україні та на яку еліту очікує українська нація?

Отже, по-перше, жоден із інститутів влади не був і не є готовий до рішучих дій, спрямованих на захист національного суверенітету. Найбільше – Верховна Рада. У той час, коли російські окупаційні війська вели бойові дії поблизу кордонів України, а російські парламентарі через ЗМІ недвозначно натякали, що “наступною жертвою” буде наша країна, більшість вітчизняних народних обранців відпочивали, а окремі, за іронією долі, у Криму. Натомість вони були зобов’язані зібратися на екстрене засідання та заявити солідарність з грузинським парламентом; запропонувати “дорожню карту” виходу із кризи та виступити ініціатором спільних дій різних гілок української влади. Цього не сталося й, сподіваюся, на наступних виборах це буде належно оцінено виборцями.

Не на висоті був Кабінет Міністрів на чолі з Ю. Тимошенко. Відрядженням до Тбілісі віце-прем’єр-міністра у справах європейської та міжнародної інтеграції Григорія Немирі не можна виправдати “перенесення” засідання уряду, на якому мали б бути ухвалені публічні рішення передусім щодо гарантування безпеки громадянам України, які опинилися в зоні військових сутичок; налагодження регулярного інформування населення про хід бойових дій на Кавказі та можливих кроків уряду і громадян у разі ймовірного нападу на Україну з метою уникнення паніки.

Вважається, що найадекватніше поводився Президент України Віктор Ющенко. Справді, на тлі бездіяльности інших лідерів візит глави держави до Тбілісі разом із своїми колегами з Польщі та балтійських країн, де було чітко заявлено про підтримку Грузії, підписання двох указів, один з яких “ставить на місце” російський Чорноморський флот, можна вважати “адекватними заходами”. Але водночас його Секретаріат не припиняв внутрішньої війни з прем’єр-міністром Ю. Тимошенко та очолюваним нею урядом. У даному випадку такі випади ілюстрували не тільки слабкість влади, а й її нікчемність, недалекозорість і неспроможність керуватися інтересами нації та держави.

По-друге, український полі-тикум, який, на перший погляд, отримав можливість недвозначно маніфестувати власну державницьку позицію, виявився здебільшого беззубим, а окремі його “діячі” просто зрадили свою країну. Скажімо, колишній придворний політолог адміністрації президента Кучми Михайло Погрибинський у розпал війни у прямому ефірі російського каналу “РРТ-Планета” усіляко виправдовував провокації ЧФ Росії, що рівносильне колаборації. Ще далі пішла прогресивна соціалістка Н. Вітренко, яка в ефірі цього ж каналу від імени українського народу підтримала грузинських сепаратистів та російських окупантів. Не важко здогадатися, що б чекало її у військовий час. Поведінка Погрибинського і Вітренко віддзеркалює не лише серйозний політичний діагноз, а передусім необхідність терміново ліквідувати цю ракову пухлину суспільства. Але облишмо маргіналів.

Жодна із фракцій парламентської більшости не вважала за необхідне у критичні дні апелювати до нації із закликом бути готовим виконати конституційний обов’язок: захистити честь нації, її територіальну цілісність і суверенітет. Правда, партії, що входять до складу НУНС, озвучили свої заяви, але найбільша президентська фракція – ані пари з уст, як і БЮТ, який, зокрема, в Галичині намагається виступати як “націоналістичний”.

Лише на п’ятий день оприлюднила свою позицію Партія регіонів – найбільша опозиційна сила. Ця позиція звелася до закликів владі… не мати будь-якої позиції. Коментарі зайві.

Але нехай не складається враження, що Україна мовчала. На заклик націоналістичної “Свободи” пікети та мітинги солідарности із грузинським народом відбулися в Києві та інших обласних центрах. Зрештою, чимало українців, не чекаючи на жодні заклики, висловлювали підтримку грузинам та намір захистити свою Батьківщину.

Сьогодні пропонуються різні варіанти відповіді на головний виклик для України: як захистити свою незалежність. Одні пропонують включити Україну в систему безпеки Європейського Союзу. Інші закликають негайно приєднатися до НАТО.  Ще інші – укласти прямий договір із США як найсильнішою у військовому плані країною. Чимало тих, хто бачить вихід у нарощуванні власної військової потуги та відновленні ядерного статусу України.

Безперечно, що кожен із сценаріїв може бути реалізованим. Але чи стане це запорукою від можливої російської агресії? Навряд, оскільки події на Кавказі показали, що Росія вважає себе наддержавою і мало на що зважає. До речі, за даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження світових проблем, у проекті держбюджету Росії на 2009 рік офіційна Москва планує збільшити фінансування  своїх військових сил на 23%, що становитиме 50 мільярдів доларів. Левова частка цих коштів піде на модернізацію ЧФ.

А тому українці мають бути готовими вести ефективну оборону своєї землі самостійно чи разом із союзниками. Зробити це без високого патріотизму, сильної проукраїнської влади неможливо. І навпаки, народ, який усвідомлює себе єдиною нацією, еліта і влада якого мислить виключно в координатах національних інтересів, – непереможні.