Журавлі з колиски Самолозів

Погожий травневий день...

У селі Самолуски Гусятинського району, що на Тернопільщині, велелюдне свято “На Україну повернусь”. Воно приурочене відкриттю пам’ятника і закладеного парку, які подарувала селу українська патріотка з Канади Стефанія Пилипів-Чупак у пам’ять її батьків-самолусківчан та всіх односельчан, котрі у пошуках кращої долі виїхали з рідного села за океан, назавжди зберігши в серці любов до свого Краю.

Людей зійшлося багато: і своїх, і з навколишніх сіл, і з району, і ще – Бог знає звідки. Серед них – і гості з Канади.

Пам’ятник освячує парох місцевої греко-католицької церкви Святого Димитрія Великомученика отець Ігор Фута. У піднебесся злітає “Чуєш, брате мій...” нашого земляка Богдана Лепкого в майстерному виконанні чоловічого церковного хору. І у всій своїй неперевершеній красі постає справжній шедевр у граніті роботи талановитого місцевого скульптора Михайла Юркевича – пам’ятник, подібного якому немає ніде – ні в Україні, ні в Канаді, а то й у цілому світі... У камені викарбувана земна куля в обрамленні чотирьох журавлів, які уособлюють собою наших братів-емігрантів, що, застигши у граніті, залишилися у вічному польоті. А внизу золотими літерами, наче на скрижалях, вибито: “Кру-кру-кру,

в чужині умру, заки море перелечу – крилонька зітру...”

Урочиста частина свята продовжується; канадським гостям дівчата-красуні в місцевих українських строях за стародавнім звичаєм підносять коровай та букети квітів. Цікавий та змістовний екскурс в історію робить директор місцевої школи Ольга Турецька. Затамувавши подих, слухають присутні гостей з далекої Канади: Стефанію Чупак, Надію Козак та Ігоря Козака, представників влади: голову району односельчанина Степана Турецького, представника Президента Василя Триснюка та війта села Степана Карпа...

А над головами людей – чи не диво! – наче відбиток пам’ятни-
ка, літають кругами справжнісінькі журавлі... Не віриться – здається, що це сон! А журавлі кружляють і кружляють над пам’ятником, над церквою, над цвинтарем, над людьми... З якого вирію прилетіли ви, журавлі-журавлики? Чиї душі на своїх натруджених крильцях принесли в ці хвилюючі години сільського свята? Та спливають хвилини, і Божі посланці, залишивши нас у непідкупному подиві, як і прилинули, так і відлинули, зникнувши у високості. Не знаю, як кого, але мене це духовне єднання схвилювало до глибини душі, залишивши свій слід назавжди як у моїй пам’яті, так і в моєму серці. Ще й досі вони, ці благородні птахи, перед моїми очима зі своїм тужливим мовчанням...

Нашого цвіту, як відомо, по всьому світу, а особливо галичан, яких ще за часів так званої “панської Польщі” виїхало чимало: вони втікали від біди, не знаючи наперед, що туга – камінь точить, а не те що людські душі... Тільки з невеликого села Самолуски їх було більше ста. І рідко хто в ті часи міг повернутися назад. У числі таких емігрантів були і батьки нашої меценатки Стефанії – Григорій Чупак та Марина Пилипів. Якої сили любов треба було мати батькам до рідного краю, щоб вона  – ця любов –  передалася і так глибоко вкоренилася в серці їхньої доньки Стефанії, яка, хоч і народилася на вільній канадській землі, та щиро вірить, що її Батьківщина там, де могили її предків – у селі Самолуски. Туди вона часто навідується, і там хотіла б спочити навіки. Адже Стефанія Чупак – кровна українка-галичанка, патріотка, націоналістка, яких пошукати. І де б її доля не носила: чи то відвідуючи совєтську Україну, коли під пильним оком КГБ “умудрялася” перевозити заборонену літературу десидентів, чи   працюючи брокером на Торонтській біржі цінних паперів серед англосаксонської еліти, вона завжди пропагувала свою Україну, допомогала їй, чим тільки могла. Та головне – завжди вірила в її щасливе майбуття. І саме  коштом Стефанії Пилипів-Чупак у центрі села її пращурів постав пам’ятник і парк емігрантам. А тепер вона й сама каже, що “її задум втілився в життя”.  Адже справді, ескіз пам’ятника і парку – це її, Стефанії, мрія, яку вона змогла донести  справжньому митцю від Бога Михайлові Юркевичу.

Урочистості біля пам’ятника добігли до кінця. І ніби була вже поставлена крапка у гарно продуманому дійстві, та самолусківчани не були б самолусківчанами, якби не зробили свято повнішим та вишуканішим. Отож, власними силами на сцені Будинку культури – при переповненій залі – було поставлено більш як двогодинну концертну програму, в якій кожне слово і кожна пісня присвячувалися землякам-емігрантам, їхнім долям, любові, тузі. А сплела ці різнобарвні квіти у віночок, написавши сценарій, директор Будинку культури Надія Швидак. Мене особисто настільки вразили і продуманість та глибина програми, над підготовкою якої  працювалося не один місяць, і висока майстерність виконавців, далека від пересічного  аматорського рівня,  що емоції переповнювали мою душу ще дуже довго, бо ж після кожного художнього номера хотілося скандувати: “Таланти твої, Україно!”, “Вроджені артисти!”, “Краса врятує світ!”

Та як же тут оминути, не сказавши й півслова про неповторні українські строї, без яких в Самолусках і дівчина – не дівчина: самолусковецькі байбараки, які у світлі прожекторів мінилися всілякими барвами, вигравали різнокольоровими відтінками веселки. Гарно, вишукано, по-самолусковецьки...

Все переповісти неможливо – це треба бачити, чути, співпереживати, ковтати непрошені сльози, вбирати своєю душею... І де позичити слова, щоб передати, яке щире, непідробне почуття гордости за моїх земляків переповнювало мою душу, коли я, залишившись наодинці зі своїми думками-враженнями, переживала заново почуте-побачене, – почуття гордости за тих, хто в селі і хто далеко від нього, але своїми помислами завжди з ним, і за ту землю, де я народилася та звідки полинула у широкий світ... І мимохідь спало на думку: що на серці – то не йде на вагу... Бо як же може бути по-іншому, коли:

Задумана Тайна несе свою вроду...

Схилилися верби в плакучім гіллі...

А над берегами, мов писанка роду,

Найкращий куточок моєї Землі.

Село моє рідне! Ти – писанка роду –

Найкращий куточок моєї Землі!

У вечірнє небо птахом злітає “Самолусківський вальс”… Співає дівочий ансамбль “Самолусківчанка”:

Тобі, Самолуски, тобі

Кланяюся ще нагорі;

Смереки зеленим вінком

Мене огортають теплом...

...І серцем збагнула я нарешті, чиї ж то журавлі прилітали на наше родинне свято...  Це – журавлі з колиски Самолозів... Вони прощалися з далеким-рідним – і вже спокійно відлітали до Божого Раю...    

Надя Козак, Ошава, Канада