Червоні маки Любомирi Бойчишин

30.06.1952 – 22.06.2010

Оксана Бризгун-Соколик

У лютому традиційно відбувається Свято Героїнь. Свято це почала відзначати Світова Федерація Українських Жіночих Організацій – СФУЖО після повстання в Кінґірі. Героїнями признаємо жінок, які віддали або готові були віддати своє життя для ідеї державницької, релігійної і т. п. Проф. Онацький у своїй енциклопедії визнає також героїнями жінок, які ціле своє життя присвятили добровільній праці у громадській, релігійній ділянках, у помочі потребуючим і под.

А як нам назвати молоду жінку, прикуту недугою до візочка, яка горить громадською працею, поміччю ближнім, творить, організує, промовляє... присвячує себе вповні ідеї визнання повноцінними, повновартісними калік, неповносправних осіб...

Особисто познайомилися ми літом 1988 року, коли зі синами Всеволодом та Ігорем поїхали автом в Україну святкувати Тисячоліття Християнства. Любомирі було 36 років. Щаслива мама 11-літнього Ромчика та 15-літньої Лідусі. Будівельний інженер за фахом, повна життя, ідей. Чоловік Михайло також інженер, рухливий, енергійний. Щасливе подружжя з планами та на-діями на майбутнє. Михайло був той, що перший виніс наш національний прапор наприкінці 80-их років на Княжу Гору у Львові...

Незадовго після того Любомирі стало тяжко ходити. Діагноз – розсіяний склероз – MS. Любомира залишається без праці у чотирьох стінах зі своїми турботами та проблемами. У березні 1990 року  зустрічаємо Любомиру з Михайлом на конференції Комітету “Дня Чорної Стрічки” в Ґданську, Польща, для представників держав Совєтського Союзу. Комітет заснований у Торонто в 1986 році, поширений по цілому світі та відбував щорічно демонстрації в річницю пакту Ріббентропа-Молотова у так званий “Чорний День”. Люба і Михайло – частина семиособної делегації на згадану конференцію з України. Цю групу запросив мій Ярослав, заступник президента Комітету. Люба мала поважні труднощі з пересуванням.

У 1991 році ми запросили Любомиру і Михайла до Торонто. Помагали шукати лікарів, медицину, запобігання... Взяли їх до опери. Любомира спочатку не хотіла, потім згодилася. І не вірила! “Так у вас у Канаді?” Побачила, які привілеї й можливості мають хворі в Канаді, як можуть, дякуючи обставинам, брати активну участь у житті та ним радіти. 

Фінансова Комісія СФУЖО влаштувала Любомирі і Михайлові зустріч з громадою. Любомира була головою Союзу Українок Шевченківського району у Львові та активісткою “Просвіти”, Михайло був одним із засновників Товариства Рідної Мови, головою Шевченківського району у Львові і секретарем Руху, правою рукою В’ячеслава Чорновола. Зі заповненого залу було багато питань до обидвох. Вечір приніс не тільки моральне вдоволення. Весь прихід і багато сердечних пожертв було призначено на працю Товариства MS у Львові, на оплату членських внесків до міжнародної організації. 

Повернувшись додому, Любомира рішилася зробити в Україні ЩОСЬ для тих, що досить терплять від своєї недуги, і їм не потрібно ще більше переживань та прикростей.

Люба засновує у Львові Товариство допомоги хворим на розсіяний склероз. Довідується адресу Міжнародного Товариства з централею в Лондові, Англія. Пише листи. Кореспонденція поширюється...  І несподіванка! Канадське Товариство хворих на MS у Бритійській Колумбії відгукнулося на прохання підтримати фінансово участь Українського Товариства хворих на MS у Конференції Міжнародних Федерацій Товариств, яка мала відбутися в 1993 році у Ванкувері, Канада.

Сталося! Любомира летить до Ванкувера під опікою д-ра Олександра Яроша з Києва. Цікаві зустрічі, контакти з представниками різних держав, а головно – з головою Товариства у Бритійській Колумбії. Вона – здоровий, енергійний доброволець, яка з ентузіазмом помагає хворим. Вона – Галина Вротняк, ініціатор того прохання, для Любомири вона – “Чарівна Фея”!

Після конференції Любомира і д-р Ярош гостять у нас у Торонто. Враженням, повним захоплення, немає кінця!

Влітку 1993 року Любомира виступає з доповіддю на Першій Міжародній Конференцїі СФУЖО –СУ в Києві “Україна і демократія”. Її слова потрясаючі, несподівані, нові... Її відважна і самовпевнена поява у візочку на сцені – досі небачене в Україні...

 У січні 1994 р. Любомира і ціла родина пережили велику трагедію. Михайло вийшов з бюро Руху в Києві і безслідно зник. Зліквідували цю розумну, працьовиту та ідейну людину, комусь він “заважав”... Любомира в той час була у Львові. До кінця свого життя не дізналася про долю Михайла. Шукали злочинця, шукали... і не знайшли...

1994 рік був для Любомири і родини дуже тяжкий. Любомира у Львові готувалася до участі у  Світовому Конгресі Союзу Українок, який мав відбутися в липні в Івано-Франківську у 60-ту річницю Першого Світового Конгресу. Саме тоді у мотоциклетній катастрофі загинув у Львові син Ромчик. Замість Конгресу був болючий похорон...

У серпні 1995 р. – нове чудо! Зустрічаємо Любомиру в Гуаіроу коло Бейджінґу, в Китаї, де відбувався Всесвітній Жіночий Форум Неурядових Організацій. Що за несподіванка! З України поїздом приїхало близько 70 жінок. Подивляємо Любомиру, така ж довга подорож поїздом, а вона сміється. Беремо Любомиру на прогулянку на Китайський мур. У тій місцевості він досить високо. Малий китаєць пхає візочок вгору, ми помагаємо, підносимо... І Люба стоїть на мурі! “Робіть фото, бо ніхто не повірить”, – і сміється. Так. Є фото. Доказ неймовірного!

Любомира тепер живе в Києві, де колись була з Михайлом, а тепер сама... Помешкання на третьому поверсі. Витягу немає. Колись Михайло зносив візочок, а потім Любомиру, і вона тішилася містом, рухом, імпрезами. “А тепер?” – питаємо її, відвідуючи. “Маю повно друзів, мені не сумно, я часто буваю в місті!” Як гарно мати приятелів...

У 1996 р. виходить журналик “Світло надії”. Невеликого формату, 32 сторінки. Інформує про працю Товариства хворих на MS, про нові досліди, про працю Міжнародного Т-ва. Редакційна колегія: Любомира Бойчишин, Олена Труш та Любов Космина.

У 1997 р. Любомира бере участь у Міжнародній Конференції неурядових організацій “2 роки після Бейджінґу”. 

У Києві створює Жіночий інформаційно-реабілітаційний центр “Любомира” для жінок-інвалідів та матерів неповносправних дітей.

Того ж 1997 року виходить перше число журналу “Любомира” з ініціативи Любомири Бойчишин та зі вступною статтею міністра України у справах сім’ї та молоді Валентини Довженко. На обгортці виклик головного редактора, Любомири: ЖІНКА-ІНВАЛІД? НІ! ЖІНКА З ПРОБЛЕМАМИ ЗДОРОВ’Я!

У 1998 році з ініціативи Любомири створено мережу організацій жінок з обмеженими фізичними властивостями, яка об’єднувала представниць із 16 міст України.

У 1999 р. Любомира брала участь у проведенні Першого Всеукраїнського Форуму Жінок з обмеженими фізичними властивостями.

Роки летять, Любомира їздить по Україні з доповідями, заохочує хворих до праці, зустрічей, науки, участі в житті. Бере участь у марафонах інвалідів у візочках, працює як інструкторка та далі вдосконалює своє знання.

Пригадується серпень 2001 р. в Києві. Відбувався 3-ій Всесвітній Форум Українців. Нас, “діаспорних” делегатів, помістили в готелі “Україна”. У фойє чуємо, як хтось каже: “Чекаємо на Любомиру Бойчишин...” Любомира усміхнена, повна енергії, розповідає, куди будуть їхати, кого зустрічати, де проводитимуть курси... Вона вже не ходить. “Ну то що! Скільки можу, допомагаю потребуючим...”

Любомира бореться героїчно з недугою, яка не має милосердя до цієї виняткової, повної праці, задумів, ідей жінки. Відвідуючи її щорічно в Києві, бачимо, що хвороба хоче опанувати цю оптимістку, яка ніколи на неї не нарікала.

Хоч мала для помочі співмешканців, однак хвороба змусила Любомиру покинути Київ і повернутися до Львова під опіку доні Лідусі. 22 червня 2010 р. заснула Вічним Сном, ще з планами “на завтра”...

Любомира – тяжко хвора жінка, трагічно загубивши свого чоловіка і сина, зуміла силою волі йти далі, працювати всіма силами свого крихкого здоров’я, помагати, творити... Чи можна назвати Любомиру героїнею? Уважаю, що ТАК. Героїнею праці для добра людини.

Спи спокійно, Любомиро. Твої ініціативи, Твоя праця та любов і пристрасть до неї вписали Тебе в історію молодої Держави Україна. Недарма Ти дістала орден “За заслуги перед українським народом” І ступеня у 1999 році!  Вірю, що Твоя праця матиме в Україні послідовників.

Будемо Тебе завжди пам’ятати...

PHOTO

Люба Бойчишин (зліва) і Оксана Бризгун-Соколик. 1991 р.